Віталіна МАКАРИК, журналіст міської газети «Слово правди» (Володимир-Волинський):
— Коли шукаю героїв до своєї молодіжної сторінки, часто натрапляю на людей, спілкування з якими — своєрідний брейнстормінг. У розмові спонтанно запалюються «ліхтарики» ідей, формуються задуми, народжуються спільні проекти. Ось і під час інтерв’ю з фотографом Іваном: в якусь мить ми говоримо уже не про фотографію, а про те, як облаштувати простір у нашому містечку для бук-кросингу — обміну книжками. Просто взяти кілька шаф, яскраво розмалювати і поставити в людним місцях, — ділиться ідеєю, що вже давно не дає йому спокою, мій співрозмовник. «Чи ж довго вони там простоять», — сумніваюсь я і вголос ділюся цією неприємною, але популярною думкою. Страх, що все буде потрощено вандалами, — найпопулярніша причина того, чому в місті не поспішають змінювати публічний простір. Навіщо ставити креативні лавки, якщо їх поламають? Нащо створювати інсталяції, якщо їх розберуть на запчастини? Навіщо декорувати будівлі муралами, якщо їх замазюкають написами типу «Тут був Вася»? Тож і ліхтарі в парку встановили за тим самим принципом: зовсім не паркові, зате високі, щоб ніхто не розбив...
Якось показую чоловікові фото з Інтернету: в невеличкому польському містечку поблизу Кракова облаштували набережну — різнорівневий дерев’яний поміст, а між дошками — натягнуті сітки-гамачки, щоб діти й дорослі могли собі весело вовтузитися. «У нас це все порізали б за одну ніч», — коментує чоловік. Мені дуже хочеться, щоб у нас нарешті з’явився креативний простір, і дуже хочеться вірити в земляків. Але на мої заперечення чоловік нагадує про картину, яку регулярно спостерігаємо в парку: біля архітектурної перлини — унікальної церкви-ротонди щовечора товчуться хмільні компанії і залишають по собі гори сміття. «Ти віриш, — каже, — що вони здатні не нищити?» Сиджу й міркую: ну, добре, дітей можна виховати правильно. А дорослих хіба перевиховаєш?
Андрій БАДЗЮНЬ, голова Іваничівської районної ради:
— Життя селянина минає в постійних турботах і важкій праці, часу на відпочинок практично не залишається. Але в селі Грибовиця був такий день, коли можна було відволіктися від щоденних клопотів, поспілкуватися з друзями, розважитися. Це — День села. Погостював і я на святі села! Організаторам вдалося знайти свій, дуже оригінальний підхід до його відзначення, а жителі села з величезним ентузіазмом підтримали це. Цікаве почалося із самого початку: мене при в’їзді до села зустрічав вершник та святково прибрані кінні брички.
Цього дня до села з’їхалось багато гостей. За гарним українським звичаєм грибовці зустрічали їх піснею і запашним короваєм на вишитому рушникові. Всюди панувала святкова атмосфера. А що вже смаколиків понавиготовляли! Адже жителі кожної вулиці переконували, що в Грибовиці — найкращі господарі та кулінари. А особливо милувала зір непосидюча дітвора. Саме вони, усміхнені й щасливі, — надія і наше майбутнє. Під час урочистостей традиційно вітали найкращих представників громади. Найвища шана — героям: Ігореві Кантору та Анатолію Артеменку, які на сході країни у війні проти російського агресора віддали найдорожче — своє життя, щоб ми могли засіяти й зібрати хліб і ось так святкувати.
З теплотою і вдячністю вшанували тих, хто повернувся, та нинішніх учасників кривавої війни, які захищають нашу Україну, їхні родини, тих, хто бере активну участь у поліпшенні благоустрою села.
Олена РОМАНЮК, мистецтвознавець:
— Що хорошого? Мабуть, те, що я від народження живу в прекрасному древньому місті Луцьку. Люблю його безмежно і пишаюся його історією, відчуваю свою спорідненість та причетність до всього, що відбувається з моїм містом. Мені не байдуже, як нинішнє покоління розпорядиться історичним та культурним спадком попередніх поколінь лучан і що залишить по собі нащадкам. Луцьк багатий на пам’ятки архітектури різних років та епох, створених працею і талантом лучан багатьох національностей та віросповідань, — це своєрідний літопис, який ніби перечитуєш, прогулюючись брукованими вуличками Старого міста. На невеликій території можна побачити середньовічний замок, католицький костел, німецьку кірху, православну церкву, єврейську синагогу, квартали старовинної житлової забудови. Кожного приїжджого гостя неодмінно приведуть до Старого міста, а коли в гостя немає часу, то його відведуть на оглядовий майданчик чи на міст через річку Стир, де місто ніби на долоні й можна одразу оглянути всі визначні пам’ятки. А ще Луцьк має надзвичайну природну зону — розлогі заливні луги з унікальною рослинністю та живиною, які й дали назву нашому місту. Усе це разом створює неймовірної краси панораму, яку люди могли споглядати століттями. Ця панорама зображена на старовинних гравюрах та картинах. Графічний силует міста є впізнаваним і часто відтворюється в логотипах та рекламі.
Що поганого? Напевно, те, що все це хочуть знищити сучасною висотною забудовою житлових корпусів, торговельно-розважальних центрів і транспортними розв’язками. Робиться це зухвало й цинічно, всупереч здоровому глузду, переконливим доказам істориків, археологів, архітекторів, екологів, активних і небайдужих громадян міста. Фахові аргументи безсилі перед тупою байдужістю і великими грошима. Княжий град — Лучеськ Великий терпить страшну наругу від навали вузьколобих товстосумів та продажних чиновників. Невже не захистимо своє місто?..
