З національною елітою нам не щастило упродовж усієї нашої історії. Не щастило настільки, що прийшов час замислитися над об'єктивними причинами цього майже тотального невезіння, а не тільки пояснювати його патологічною схильністю українців до зрадництва.
Можна припустити, що таких чинників декілька. Перший — це наявність на більшості території України-Руси на рідкість плодючої землі, що за умови раннього середньовіччя (за відсутністю будь-яких добрив та приблизно однакової культури землеробства) було чи не єдиним чинником надвисокої за тих часів урожайності. Це вже у свою чергу породжувало в наших пращурів схильність до печерного індивідуалізму, який, з одного боку, не призводив до їхнього згуртування навколо ватажків різного рівня, а з другого — зумовлював відсутність потреби самим висуватися на роль тих ватажків. Тобто не було навіть натяків на будь-яке первинне державотворення.
Другий чинник — це географічне положення України на перехресті шляхів з Європи до Азії та із варяг у греки. Це призводило до того, що ті народи, якi бажали б зорганізувати державне життя українців, упродовж віків стояли в черзі: варяги, монголи, литовці, поляки, росіяни. В цій ситуації зникненню українців з етнографічної мапи Європи завадили лише чималенькі терени їхнього розселення, що обумовлювало й відповідну чисельність.
Третім і, мабуть, найбільш суттєвим чинником, що спричинив несхильність українців до утворення власної національної еліти, було те, що практично всі з названих народів-прибульців допускали наших пращурів на вищі щаблі своєї державної влади. Особливо це стосується Російської імперії, політична довговічність якої й пояснюється, в першу чергу, асиміляцією нею національних еліт народів, які входили до її складу, з подальшим допуском «інородців» на вищі щаблі імперської влади.
У цій ситуації і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа мають вигляд уже своєрідних феноменiв. Недарма при їхньому висуванні у провідники незалежної України чи не вирішальну роль відігравали їхні особисті образи на окремих представників польського та російського двору.
Можна припустити, що саме віддаленість від урядів у Москві та Петербурзі Грушевського, Винниченка та Скоропадського породила в них певні ілюзії щодо імперії, незалежно від того, під якими прапорами та посилала свої війська в Україну для придушення її незалежності.
Певні надії щодо виникнення національної еліти з'явилися у 20-ті роки минулого сторіччя на хвилі українського націонал-комунізму, НЕПу та відродження творчої інтелігенції. Але то були пильно контрольовані більшовицьким урядом у Москві процеси, і все це скінчилося найбільшою трагедією в історії нашого народу — Голодомором.
Його наслідки не тільки унеможливили відродження національної еліти в Україні, але й поставили під сумнів саме існування її титульної нації. Можна припустити, що якби перед Другою світовою війною Сталін не пішов на приєднання до СРСР Західної України, то сьогодні українського питання в геополітичній площині вже взагалі не існувало б як такого.
Але сталося, як сталося, і сьогодні ми маємо українську квазідержаву, утворену зовсім не нашою національною елітою, а територіальною елітою колишньої радянської імперії. Це не просто підміна понять. На вищі державні щаблі управління під сурдинку принципового унеможливлення люстрацій, в потоці компартійно-комсомольської номенклатури, беззаперечно, прийшли агенти КДБ- ФСБ. У свою чергу, відсутність суттєвих реформацій у СБУ зробила їх усіх недоторканними на вищих державних посадах в Україні.
Наслідки їхнього державотворення за 15 років незалежності України, якщо подивитися на них зовні, без перебільшення, трагікомічні. Якби у книзі рекордів Гіннесса існував державно-політичний розділ, то Україні, без сумніву, там було б присвячено найбільше сторінок. Ми єдина у світі держава, яка добровільно «звільнилася» від ядерної зброї, майже повністю знищила свої збройні сили та, будучи морською державою, не має свого військового флоту. І це при тому, що наша країна не має статусу нейтральної і знаходиться дуже далеко від свого входження до будь-якого військового блоку.
Наслідком такого злочинного для будь-якої держави пацифізму стало ігнорування без жодних наслідків російською стороною рішень українських судів щодо передачі нашій державі маяків на південному узбережжі України від Чорноморського флоту РФ. Аналізуючи цю та інші особливості базування того флоту в Севастополі, фахівці називають це окупацією. Отже, надій на те, що флот піде з Криму у 2017 році, практично немає.
За таких обставин Росії немає жодного сенсу делімітувати свої морські кордони з Україною, що ми й спостерігаємо до цього часу. Українські керманичі не мають ані волі, ані бажання для того, щоби покласти край цій кричущій ганьбі.
Звісно, що таку державу Росія, яка відроджує свою імперську міць, не може поважати апріорі. Звідси дискримінаційні заходи щодо експорту української продукції до Росії, складання «чорних списків» на українських політиків без будь-якого пояснення причин та втаємничення тих списків, усупереч міжнародній практиці.
Виправити цю ганебну ситуацію могли б тільки узгоджені дії національної еліти, як ми спостерігали це нещодавно в Грузії. Але в тому то й справа, що немає в нас тієї еліти і близько. Сьогодні тільки сліпі або зомбовані не бачать суттєвої різниці в захисті національних інтересів між президентами України та Грузії. Наслідком тієї різниці вже сьогодні є завтрашній вступ Грузії, яка не має територіальної цілісності, в НАТО та територіальна цілісність України практично без жодних перспектив вступу її до НАТО...
Наслідком конституційної реформи є не тільки руйнація державної стабільності в Україні. Її розробники мали більш стратегічну мету, а саме — збереження проросійської влади за будь-яких наслідків президентських виборів в Україні 2004 року. Влади, яка за визначенням зобов'язана повернути нашу країну в імперську гавань. Доказом цього слугує сьогодні вже відверто проросійська політика так званої антикризової коаліції.
Для дієвого стримування наслідків цієї реформи в нашій країні немає жодного (!) опозиційного політика, не те що державного діяча. Юлія Тимошенко, при всій повазі до її індивідуальних якостей політичного бійця, аж ніяк не відповідає вимогам національного лідера українців. Вона захищає здебільшого інтереси громадян України і аж ніяк не тяжко хворої української нації. Її команда є лідером щодо розробки соціальних законопроектів, але ніяким чином не національних. У боротьбі за функціонування української мови в державі, інтеграції в європейські структури чи за надання вшануванню пам'яті жертв Голодомору належного державного рівня БЮТ лише підтримує ініціативи інших політичних сил, та й то вибірково.
Немає в нас і жодного політолога, який би, не боячись втратити своїх потенційних замовників-політиків, на весь голос заявив про небезпеку територіальній цілісності України з прийняттям Закону про місцеве самоврядування №3207. Чи, може, наша політична еліта вже домовилась поміж собою про розподіл сфер свого абсолютного впливу в регіонах, аніскільки не переймаючись при цьому можливими наслідками цього для нашої держави? Принаймні ще й сьогодні ніхто не дасть жодних гарантій на те, підтримає той антидержавний законопроект фракція БЮТ у Верховній Раді, чи ні?
Серед українських науковців-гуманітаріїв сьогодні також немає нікого, чиє б поважне слово змушувало політиків гуртуватися навколо національних інтересів, не говорячи вже про розробку вченими сучасних концепцій національної ідеї. Цей науковий вакуум у наш час став настільки вже кричущим, що провідниками української справи стали вчені-іноземці зі світовим ім'ям. Такі, як, перш за все, Джеймс Мейс, Роберт Конквест, Френсіс Фукуяма та інші. Жахливо, але й після того в них серед вітчизняних учених сьогодні немає гідних послідовників! Справа тут обмежується чи то вшануванням пам'яті знакових іноземців, чи їх цитуванням на рівні громадськості. Таке враження, що наших світлих голів тема національного відродження України або не цікавить, або вони для себе особисто вважають її малоперспективною...
I, нарешті, література. Стан речей в українському суспільстві такий критично жахливий, що, здавалося б, у нас сьогодні повинен бути свій національний поет рівня якщо не Тараса Шевченка (генії не завжди з'являються на виклик часу), то хоча б Василя Стуса або Євгена Маланюка. Де їхні гідні послідовники? Є поети того ж художнього рівня, але не такої чіткої громадянської позиції. Немає гідного високого звання Громадянина й серед літературних критиків. І це в той час, коли при владі в Україні здебільшого «раби, підніжки, бруд Москви...» Про стрімку розбудову громадянського суспільства в такій країні нас переконують наші грантожери? Добре було б, якби всю безперспективність своєї справи зрозуміли на цьому тлі й численні урядові закордонні грантодавці й допомагали б нарешті Україні в більш дієвий спосіб, а не для «галочки».
Наприкінці хотілося б сказати про нашу молодь. До неї не може бути претензій, бо вихована вона не в українській державі, а в пострадянській тією ж радянською територіальною елітою. Ідеологія останньої щодо формування окремо взятої особистості більш згубна, ніж ідеологія часів «розвинутого соціалізму». Наслідком є те, що сьогодні в Україні ви не знайдете відверто опозиційних до влади журналістів, молодших за 35 років.
Отже, навряд чи можна сподіватися на появу в нашій державі українського Вашингтона, який би врятував країну від її неминучої в сучасних міжнародних умовах катастрофи. Швидше за все, вона буде останньою, після якої тема української державності вже ніколи не буде актуальною. Але за ті кілька десятків років, що дає нам, українцям, наша остання державність, ми все ж таки відчули себе в душі європейцями. І це в нас нікому не відняти, бо неможливо відняти в людини її душу.
