Українська громада Берліну та всієї Німеччини живе насиченим культурним та політичним життям, і не в останню чергу завдяки тим видатним українцям, які відвідують німецьку столицю. Так, нещодавно на творчу зустріч з українцями до ФРН приїздив видатний літературознавець та лінгвіст, доктор філософії, активний член руху шестидесятників та колишній політв’язень Євген Олександрович Сверстюк. Усім нам пан Сверстюк відомий також завдяки своїй літературній діяльності як письменник, поет, перекладач, засновник та головний редактор всеукраїнського православного часопису «Наша Віра», а також як чинний президент Українського ПЕН-клубу.
Ідея та бездоганна організація зустрічі належить отцеві Української Греко-Католицької церкви в Берліні пану Сергію Данківу. Євген Олександрович, не зважаючи на свій поважний вік, майже дві години стоячи спілкувався із аудиторією та відповідав на запитання. І хоча ми прийшли на зустріч із літературознавцем, велику увагу гість та всі присутні приділили спогадам борця за українську справу в страшні часи радянської влади. Саме ці спогади вразили нас всіх, і саме про них я хотів би розповісти.
Суть дисидентства як внутрішнього стану окремої людини Євген Сверстюк формулює як здатність читати знаки свого часу, своєї епохи, знаходячись на відповідному інтелектуальному та духовному рівні. У цьому контексті письменник протиставить Василю Симоненку з його «даром прямоти висловлювати правду, подібно до Шевченка» тих номенклатурних та заляканих поетів, які не витримали натиску системи. «Цілковите ігнорування монстра, який має право на вас і всі ваші помисли, — це був шлях до свободи». Разом з тим, мова йшла про викриття неправди, до якої пристосувалося ціле покоління. Що стосується конкретної мотивації, то пан Сверстюк так відповідає на це питання: «Я робив це навіть не для щастя України, а просто чинив свою справу на своєму місці, аби лишитися порядною людиною та щоб хворий світ оздоровився. Ми свідомо розуміли, що ми йдемо до тюрми, але то не була капітуляція, адже ми не відмовились від самих себе. У протилежному випадку особистість стає кандидатом на знищення, адже має стати на так званий шлях виправлення». Виправлення згідно з комуністично-шовіністичним уявленням та менталітетом тогочасного окупанта. «Окрім того, капітулювати я вже не міг, навіть якби і хотів, адже зворотного шляху не було».
Спокійний, розсудливий голос людини, яка за плечима мала довгі роки таборів та на собі відчула всю ненависть до вільно мислячих інтелігентних українців радянського керівництва, яке засудило Євгена Олександровича загалом на дванадцять років заслання, вселяв у нас, окрім глибокої поваги, надію на те, що в України, дякуючи таким великим постатям, все ще є шанс стати вільною. Тут Євген Олександрович згадав думку Івана Світличного, що режим, який не здатний пристосуватися до людини, громадянина — рано чи пізно закінчить своє існування катастрофою.
Тому шовіністична тоталітарна система боролася за своє існування, вбачаючи у дисидентах велику загрозу. Головним чином, через те, що дисидентів дуже поважали і прислухалися до їхніх думок, причому саме у таборі, й вони мали своє ім’я. Ця боротьба вирізнялась особливою підступністю, що дуже типово для радянщини, можливо, тому, що мораль була явищем не характерним для того режиму. Так, для того, щоб зламати особистість політв’язня, який перебував у таборі, була розроблена і постійно вдосконалювалася спеціальна система тиску на людину, до якої належало, наприклад, цілодобове слідкування. Іноді навіть неприховане, для більшого ефекту страху. Тому на питання аудиторії, чи боявся сам пан Євген, дисидент відповів словами Василя Овсієнка: «Бояться всі. А хто каже, що не боїться, то хай не бреше».
Мені також випала можливість поставити питання Євгену Олександровичу як людині, що присвятила все своє життя українській справі, а тому точно знала, що врятує цю державу, — питання про його відношення щодо необхідності євроатлантичної інтеграції України та, відповідно, приєднання до системи колективної безпеки через вступ до НАТО. На що гість відповів, що вступ до НАТО має стати заключним етапом на шляху у здобутті Україною незалежності. Коротка, але у той самий час змістовна і масштабна відповідь вразила всіх присутніх простотою та очевидністю тої істини, що в ній крилась, і була підтримана оплесками.
Слід зазначити, що серед присутніх на цій творчій зустрічі були не лише українці Берліну, але й Гайльброну та інших регіонів Німеччини, які не могли пропустити унікальну нагоду поспілкуватись із своїм побратимом. Після зустрічі організатори запросили всіх гостей до святкового обіду, щоб продовжити спілкування у неформальній атмосфері. Підводячи підсумок, хотів би підкреслити, наскільки важливо передавати досвід, енергію та любов до України таких великих людей, як Євген Сверстюк, теперішнім поколінням. Наше суспільство мусить бути пробуджене, оновлене, ставши на шлях європейського розвитку, і ми, українці Німеччини, на своєму місці, й наші земляки в Україні мають докладати до того всіх своїх зусиль!
