Минуло вже більше місяця з початку війни в Афганістані. Незважаючи на застосування новітньої зброї, результатів практично немає. Починається Рамадан, невдоволення серед мусульман сягає точки кипіння. І водночас Сполучені Штати не в змозі нічого протиставити перманентному біотерору на своїй території. Конфлікт затягується.
Чому саме представники ісламської цивілізації кинули виклик наддержаві? Мені здається, з усіх існуючих на Землі культур ісламська та американська є найбільш антагоністичними. Мусульманська — це світ Пустелі, багатовікові традиції аскетизму та презирства до матеріального добробуту. Американська культура — це культ надспоживання, гедонізм, всепоглинаюча пристрасть до насолод. І так само, як різко контрастують пустельні пейзажі Афганістану з достатком природних ландшафтів Америки, так само різко відрізняється менталітет мусульман та американців. Американська мрія — власна вілла з гаражем на два автомобілі та басейном — виглядає знущанням для сотень мільйонів мусульман, що живуть в умовах жорсткого дефіциту води у пустельних та напівпустельних регіонах. На весь Афганістан до 11 вересня був тільки один басейн — у найбільш «крутому» готелі для іноземців. Самим же афганцям таліби, прийшовши до влади, заборонили митися, носити нижню білизну (і це в умовах жаркого клімату), тому що вода — священна для мусульман, її можна вживати тільки для їжі та питва.
Дефіцит природних ресурсів — це головна проблема не тільки мусульман, але й усіх країн третього світу, особливо азіатських та африканських. І якщо країни Східної Європи (у тому числі екс-СРСР) та Латинська Америка могли застосовувати «наздоганяючу» модель розвитку, просто копіюючи досвід розвитих країн, то для країн Африки та Азії, що розвиваються (а це 2/3 населення світу), ресурсів уже не вистачить.
Сьогодні у звичайного жителя країн елітаризму існує чотири головні статті витрат: будинок, транспорт, їжа та лікування (15 — 25% кожна). На сто жителів розвинутих країн припадає близько 150 кімнат (iз гарячим водопостачанням, регульованим мікрокліматом тощо), 30—50 автомобілів (авто мають практично всі громадяни активного віку) і т.п. У таких високоурбанізованих і добре забезпечених природними ресурсами регіонах, як Східна Європа та Латинська Америка, на сто жителів — близько ста кімнат і 10 автомобілів (щоправда, далеко не всі вони відповідають євростандартам). Деякі країни цих регіонів спробували (наприклад, СРСР), а НДР навіть спромоглася вирішити житлову проблему — Е.Хоннекер у 1990 році заявив, що кожна німецька родина має упоряджену квартиру, але, за іронією долі, це вже не допомогло ані соціалізму, ані самому Хоннекеру. Найгiрша ситуація із забезпеченням упорядженим житлом та автомобілями у країнах Азії й Африки, що розвиваються, — одна кімната на 2—5 осіб, один автомобіль на сто осіб — автомобілізація ще не починалася. Жителі цих країн мають легке житло і легкий транспорт, носять легкий одяг, їдять легку їжу, переважній більшості недоступні найпростіші ліки.
Проблема полягає в тому, що всі основні технології, що існують у світі, розраховані на один, так званий «золотий» мільярд споживачів. На своєму останньому з’їзді китайські комуністи поставили завдання через 50 років досягти рівня життя країн Півночі. На жаль, це, в принципі, неможливо навіть у Китаї, незважаючи на блискучий розвиток останнім часом. Заважає екологічний імператив. Через 50 років у країнах третього світу буде проживати вже 8 — 9 мільярдів чоловік — удвічі більше, ніж зараз. Очевидно, на планеті просто не вистачить ресурсів, щоб у кожного жителя країн, що розвиваються, була кімната, автомобіль та американська дієта — середній американець з’їдає понад 100 кг м’яса за рік. Сьогодні США (близько 5% населення світу) споживають близько чверті світових природних ресурсів. Тобто, якщо країни, що розвиваються, хоча б наблизяться до рівня споживання США, енергоспоживання зросте на порядок. Але ж відомо, що планета не витримає ще однієї наддержави — збільшення енергоспоживання навіть на кілька десятків відсотків від нинішнього вже є небезпечним, у першу чергу для вразливих екосистем країн, що розвиваються. Це чітко показали 90-і роки — десятиліття глобалізації стало найбільш «теплим» за всю історію спостережень. Тому зараз дедалі більше країн усвідомлюють необхідність ратифікації Кіотських угод — заморозити викиди СО 2 на рівні 1990 року.
Кліматичні, географічні, демографічні особливості країн, що розвиваються, не дозволяють їм використовувати технології масового споживання. Незважаючи на це, Америка нав’язує всій планеті свої рецепти розвитку. Але жити по-американськи можуть тільки кілька відсотків африканців чи мусульман, індійців чи китайців. В епоху глобалізму різко посилилося соціальне розшарування, особливо катастрофічних розмірів воно досягло у країнах третього світу. Адже в цих, переважно аграрних, державах поки ще не створено звичних нам соціальних інститутів — загальнонаціональних систем пенсійного забезпечення, охорони здоров’я тощо. Навіть КНР, називаючи себе соціалістичною країною, поки що не може дозволити усім своїм громадянам такої «буржуазної» розкоші, як загальна пенсія (Буржуа — первісне значення цього слова — городянин, представник середнього класу. Зараз мати розвинені системи соціального забезпечення можуть тільки країни з високою часткою міського населення — ОЕСР, Східна Європа, включно із СНД, та Латинська Америка). Саме соціальна нерівність, непевність у завтрашньому дні, невіра у можливість нормального життя на Землі й провокує відхід у релігію — особливо до її крайніх, екстремістських течій, таких, як фундаменталізм.
Війни третього тисячоріччя фантасти прогнозували як яскраве шоу із застосуванням лазерів та комп’ютерів, роботів i ракет. Реальність виявилася набагато гіршою — тільки бруд та кров. Атака терористів на Америку скоріше схожа на полювання аборигенів Африки на слонів. Відбувається це у такий спосіб. Абориген, щоб перебити свій власний різкий запах, перемазується з голови до ніг у слонячих екскрементах, підкрадається до слона ззаду і перерізає йому сухожилля на ногах. Слон падає на коліна і вмирає, вмирає дуже довго, болюче та страшно, від втрати крові. Схоже, саме у такій ситуації опинився лідер «партії слонів» — республіканець Буш.
P.S. На жаль, наші співгромадяни дуже погано уявляють різницю у рівні споживання в Україні та країнах, що розвиваються. Було б цікаво провести опитування з метою порівняння рівня життя наприклад, в Україні, США та Китаї: скільки метрів опалюваної житлоплощі, автомобілів, основних товарів споживається у цих країнах. І поряд навести реальні дані.
