Практично в кожній країні світу, й Україна не виняток, проживає чимало людей, яких за кордоном суспільство сприймає як «людей з особливими потребами», а ми мiцно причепили до них ярлик «інвалід». На жаль, у нашому суспільстві сформувався стійкий стереотип жебрака-інваліда на візку, який чомусь у цей момент перебуває поза резервацією під назвою «інтернат». І в цьому, фактично, винні ми всі й не винен ніхто: десятки років проблема зростання «інвалідизації» суспільства від нас ніби старанно приховувалася, а ми ніби не менш старанно цього не помічали. Але коли проблема випливла на поверхню, виявилося, що ми не готові бачити в людях, яким доля послала тяжкі випробування, громадян з рівними правами. Щоб далеко за прикладами не ходити, спробуйте уявити, як людина на візку може потрапити до найближчого магазину, банку, соцзабезу, Пенсійного фонду, я вже не кажу про будівлі, в яких сидять держчиновники, а також навчальні заклади.
Я не дарма говорив про рівність. Адже досі в Україні людина з особливими потребами, за рідкісним винятком, приречена або на сидіння в чотирьох стінах своєї квартири, або на перебування в інтернатi. Останнє начебто й непогано: людину годують, доглядають, якщо це дитина — її ще й вчать. Але що таке загальноосвітня школа загалом? Це міні-модель суспільства, де школярі отримують свій перший соціальний досвід. Де цього досвіду може набути дитина, яку комісія з гордою назвою ПМПК (психолого-медико-педагогічна консультація. — Ред. ) «прив’язала» до інтернату? Де і як вона зможе пристосуватися до дорослого життя? Та ніде.
Каліфорнієць Брюс Куртіс, директор програм Всесвітнього інституту з проблем інвалідності, «вийшов з тіні» лише завдяки освіті. «Я пересуваюся на візку, але почуваюся повноцінною людиною. Тепер, через багато років, я розумію, що своїм сьогоднішнім активним життям я завдячую вступу до коледжу. Тому вважаю, що освіта має бути для всіх», — заявив цей відомий у світі ідеолог інклюзивної (інтегрованої) освіти.
Залишається сподіватися, що поодинокі паростки інклюзивної освіти (коли діти-інваліди вчаться не в інтернатах, а в загальноосвітній школі), отримають законодавчу й фінансову підтримку держави. Один такий паросток пробився на світ у Білій Церкві завдяки ініціативі товариству «Аюрведа», підтримці ЮНІСЕФ, партнерству з Дитячим оздоровчим центром «Шанс» і управлінням освіти, добрій волі дирекції й колективу загальноосвітньої школи №20. Перший в Україні системний проект інтеграції дітей, які пересуваються на візках, до загальноосвітньої школи відбувся. Хоча й потребував неймовірних зусиль, терпіння й витримки. Цим кроком почалася реалізація гарантованих Конституцією України прав дітей з особливими потребами на якісну освіту.
Однак загалом програма інтеграції не була завершена — адже наші діти вчаться лише на першому поверсі школи, тоді як другий-третій поверхи недоступні. Ми вирішили подолати й цю проблему, збудувавши ліфт. І, може, вже 1 вересня мрія наших діток вчитися у відкритій для всіх школі стане реальністю.
Та от проблема: все, що третій рік відбувається в Білій Церкві, є результатом ентузіазму невеликої групи людей, які, на щастя, порозумілися з місцевими чиновниками й у Міністерством освіти та науки. Тому наступним (точніше паралельним) кроком стала епопея отримання законодавчої підтримки наших зусиль. Щоб експеримент в одному окремо взятому місті став нормою для всієї країни. Адже такі школи повинні бути, принаймні, по одній у кожному місті або районі й спиратися не на ентузіазм батьків дітей з особливими потребами та кошти спонсорів, а на міцну правову базу та бюджетне фінансування. Як це робиться в цивілізованих країнах.
Що цікаво, народні депутати таку правову базу у вигляді законопроекту №6218 «Про освіту осіб з обмеженими можливостями здоров’я (спеціальна освіта)» встигли ухвалити в першому читанні. Але не зовсім глибоке розуміння розробниками законопроекту цієї проблеми призвело до протилежного результату: просте копіювання російського аналога (який не розв’язав проблеми в самій Росії) не поліпшує, а навпаки, може значно погіршити ситуацію. Фактично законопроект позбавляє батьків права вибору навчального закладу для своїх дітей, не розв’язує проблему кадрів (вводиться поняття «асистент вчителя», на нього покладаються конкретні обов’язки, за які ніхто платити не збирається), транспорту та інші. Та й від вжитої термінології віє дрімучим «совком».
З метою вчасно втрутитися й виправити ситуацію ми разом з партнерами зі Львова, Києва, Ужгорода, Чернігова, Бродів, Дніпропетровська запропонували свої зміни та доповнення до згаданого законопроекту й тепер прагнемо отримати підтримку законодавців в ухваленні цих змін. Дуже сподіваємося на їхнє розуміння. Чи зрозуміють? Віримо, що так.
Після довготривалих пошуків і помилок ми почали більш упевнено дивитися в майбутнє, зрозуміли, що наше головне завдання — визначити проблему, запропонувати шляхи її розв’язання, виконати це на локальному рівні, пролобіювати законодавчу підтримку, підключити державу й рухатися далі. Це, виявляється, можливо. І планів у нас дуже багато. От тільки без підтримки не обійтися, й ми говоримо про це впевнено, але не завжди голосно. Справа за «малим» — бути почутими тими, хто приймає рішення. Десятки тисяч українських дітей iз особливими потребами чекають на вашу підтримку.
