Щоденно проходячи повз палатки кольору хакі під прапором «Арсеній», в яких роздають агітаційну літературу, називаючи її бойовими листками, постійно згадую, що десь подібне я вже бачив, причому неодноразово.
Згадайте рік 2004-й: також були палатки, агітатори, бойові листки... А що далі? Далі високі державні посади було розділено між кумами, сватами, братами і «любими друзями», а на ті «генеральські» посади, що залишилися, з криком «Разом нас багато!» рвонули єфрейтори помаранчевої революції. Минуло п’ять років. Який результат? Найбільша інфляція, найбільше падіння курсу гривні, найбільше падіння обсягів виробництва і ВВП. І не потрібно все валити на економічну кризу. В усьому світі криза, і уряди вживають заходи для її подолання. Якщо дії наших урядовців з подолання кризи протилежні діям урядовців цивілізованих країн, а результат найгірший, то причина не в кризі, а в тих, хто з нею бореться. Треба чесно і відверто визнати: докерувалися до ручки. Будь-який найкращий, найкорисніший проект може бути провалений і дискредитований через брак досвідчених виконавців.
У бойових листках «Фронту змін» можна знайти достатньо фактів, ідей, благих намірів та ін. Виникає логічне запитання: хто ці ідеї втілюватиме в життя? Лідер фронту? Вибачте, але при керуванні державою один у полі не воїн. Ознайомившися зі змістом бойових листків, зайшовши на сайт «Фронту змін», окрім лідера, я не знайшов серед команди жодної кандидатури, яка, на мій погляд, відповідала б вимогам до діяча державного рівня. Припустімо, напише Арсеній Петрович прекрасну програму, переможе з нею на виборах, а що далі? Хто її виконуватиме? Заміна «помаранчевих» єфрейторів на арсенієвих нічого не дасть. Матимемо те, що маємо.
Аналізуючи історію незалежної України, причому не за підручниками, написаними придворними істориками, а на основі подій і фактів, свідком і учасником яких був особисто, я дійшов висновку, що основна причина наших негараздів криється в підборі та розстановці кадрів. За 18 років незалежності ми повністю видалили із системи державного управління людей грамотних, принципових, з державним рівнем мислення, які не гнуться і не стають на коліна ні перед начальством, ні перед обставинами. Залишилися тільки ті, хто завжди готовий співати в придворному хорі «Боже, царя бережи», причому у кожного партійного вождя власний придворний хор.
Найбільш показовим прикладом подібної «кадрової політики» можна вважати звільнення Євгена Марчука з посади прем’єра за формування власного іміджу. Леонід Кучма в своїй книжці «О самом главном» написав про Євгена Кириловича: «Марчук представлял собой невиданный до той поры тип украинского политика — импозантный, эрудированный, владеющий иностранными языками, музицирующий, он производил впечатление человека знающего и энергичного, хорошо ориентирующегося в информационных потоках». Один з найближчих соратників Леоніда Кучми Володимир Горбулін у книзі «Без права на покаяння» згадує, як діяв Євген Марчук на посаді прем’єра під час україно-російських переговорів: «Вел себя Евгений Кириллович достойно, отстаивал позиции Украины очень хлестко».
А тепер замисліться: людину звільняють з державної посади за те, що вона імпозантна, ерудована, знаюча, енергійна, добре орієнтується в інформаційних потоках, поводиться достойно, жорстко відстоює позиції України. Подібні чистки пройшли з самого верху до низу, внаслідок чого у нас є міністри з першим записом у трудовій книжці — «міністр». Дуже багато кваліфікованих кадрів випали з малокаліберної державної обойми, тому що їхній калібр значно більший. Що може чекати на державу, яка проводить таку кадрову політику? Результати ми бачимо.
Багато нинішніх політиків обіцяють нам нову команду, але потім виявляється, що в «новій команді» всі обличчя знайомі, й виборці знову відчувають себе ошуканими. Одного бажання політичного лідера сформувати нову команду явно недостатньо, потрібно мати ще й можливості. Потрібно мати достовірну інформацію хто на якій посаді як себе зарекомендував, хто має державний рівень мислення і здатен працювати на державу, а в кого хапальний рефлекс домінує над рештою. А оскільки фахівців потрібно дуже багато і в різних галузях, то робота ця надскладна і потребує значних зусиль.
Коли я прочитав слова колишнього голови СБУ, а нині лідера організації «Сила і честь» Ігоря Смешка: «Ми спробуємо відкрити шлюзи для того, щоб талановита молодь, представники інтелігенції, науки, малого та середнього бізнесу отримали доступ до влади», — то прийшов до висновку, що це саме та організація і той лідер, який зможе це втілити в життя. Але в цій роботі є одна дуже велика небезпека: де гарантія, що у відкриті шлюзи не рвоне величезний потік «заєдинщиків» та інших пристосуванців, за якими до влади не зможуть потрапити ні талановита молодь, ні представники інтелігенції, науки, малого та середнього бізнесу. Як тільки виборці за спиною лідера помітять довгі вуха «заєдинщиків», це буде провал цікавого проекту. В результаті дуже корисну і необхідну ідею буде дискредитовано і організація втратить довіру виборців, а країна втратить шанс позбутися у владі безхребетних пристосуванців, які, мов сарана, знищують все навкруги, і повернути до влади фахівців з державним рівнем мислення й прийняття рішень.
Вважаю, що повернути в українську владу професіоналізм, патріотизм, честь і інтелект — це справа честі силовиків.