У розмовах про кризу, які заполонили екрани, радіоефір, шпальти газет, погане насамперед те, що вони не стільки фіксують реальність, скільки створюють її образ. Образ негативний, такий, що навіює безнадію. Ситуація насправді розвивається не дуже оптимістично — в Житомирському міському центрі зайнятості явно побільшало городян, які шукають роботу, вони подовгу простоюють біля стендів і терміналів з інформацією про вакансії. У житомирських трамваях вголос лають міську владу, яка за понад півтора року тричі підвищувала тарифи на квартирну плату, а останній раз — підвищила її майже вдвічі. Зупиняються деякі раніше успішні підприємства. Але апокаліпсису, про який посилено трублять мас-медіа і частина політиків, на Житомирщині поки не помітно. Столичну владу тут згадують «незлим тихим словом» найчастіше у зв’язку з обвалом гривні.
Проте, незважаючи ні на що, люди готуються до зустрічі Нового року, заповнюють супермаркети, купують ялинки (поки синтетичні), іграшки, гірлянди. І сподіваються, як і належить перед таким святом, на краще.
Ірина ВИШНЕВЕЦЬКА, завідувач відділу Житомирського музею космонавтики імені Сергія Корольова:
— Приємні враження залишив у мене семінар у Києві, в Музеї Ханенків, де нещодавно побувала. Там був один із зберігачів Лувру, розповідав, як у них організована справа. І можна тільки позаздрити статусу, який мають там працівники музеїв. Зрозуміло, Лувр має 200-річну історію і великий авторитет у світі, його щорічно відвідують близько 8 млн. людей. Але все одно постає питання, кому потрібно, щоб в Україні було так мало пошани до тих, хто зберігає музейні скарби, щоб у нас так мало важили духовні цінності. Бо нам до Франції у цьому відношенні далеко. Щодо прикрощів, то у мене зараз проблема з ремонтом у квартирі, вірніше, із тим, як його закінчити. Робітник, який клеїть шпалери, бере за один день стільки, скільки музейний працівник заробляє за місяць, виходить що в Україні ціни за таку працю на європейському рівні. Але ремонтники взагалі можуть кинути роботу в моїй квартирі й зникнути на кілька днів, якщо десь знайдуть більш вигідного клієнта. Це наводить на думки, що в нашій країні щось не так. Приємно також, що недавно нам видали аванс, хоча ходили чутки, що його не буде. Тобто можна сподіватися, що буде краще, ніж у
90-ті роки минулого століття, коли ми могли довго не бачити зарплати.
Микола КОСТРИЦЯ, президент Науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині (Житомир):
— Добре те, що майже готова до друку книжка «Житомирщина туристична», яку я написав із своїм сином Миколою. Ми хочемо показати привабливість нашого регіону, туристичні можливості кожного району. Сподіваюся, що це дасть поштовх до кращого знайомства з областю. Бо щоб полюбити, її треба краще знати, тобто мати відповідний матеріал. Тим більше, що Житомирщина є одним із центрів етногенезису слов’янства, і з цими краями пов’язано багато видатних історичних постатей, подій. Ми також знаходимося на шляхах, якими у 2012 році будуть проходити маршрути вболівальників чемпіонату Європи з футболу, тому хочемо включити регіон у туристичне кільце, і до цього треба бути готовими.
Олег ДАНИЛЕЙКО, керівник програм розвитку підприємництва Житомирської регіональної спілки підприємців:
— Я взагалі вважаю, що не варто говорити про погане. Добре і погане залежить від того, що хто хоче бачити. Навіть про дощ і сонце можна говорити в залежності від настрою — оптимістично чи песимістично. Саме зараз треба налаштуватися на те, що у світі є хорошого. Погане нас руйнує. Його дуже багато навколо нас, починаючи з політики і закінчуючи ожеледицею. Але треба радіти, що на цьому тлі є багато і хорошого. Ось ми, наприклад, минулої середи відсвяткували 9-річчя нашої поліської нагороди «Срібна вежа». І маємо 30 лауреатів. Провели це в чудових умовах, в одному з найбільш шикарних ресторанів міста. На цій церемонії були присутні посли Норвегії, Польщі й Литви. В 10 номінаціях, в тому числі «Підприємництво», «Виробництво», «Культура», «Спорт» було визначено 30 переможців — це молоді люди віком до 35 років. Учасники зібрання відверто цьому раділи. Радість треба творити, а не чекати, поки тобі створять успіх, не вважати, що ти будеш щасливим, бо тобі так написано. І тоді все буде гаразд. Політики, наприклад, будуть це робити у законодавстві, створенні коаліцій в парламенті, журналісти в оптимістично написаних статтях, обѓрунтовуючи, що завтра буде краще. Не будемо тоді чути безрадісні зойки з Банківської, з Грушевського. Міфологія нації — це величезний творчий процес. Якщо у нації не закладений процес формування радості й успіху, значить його треба розробити як методику і навчити наступне покоління бути радісним. Що ми і робимо своїм проектом «Срібна вежа». Серед наших переможців не має пересічних осіб, вони є прикладом. Ми ще у кінці минулого тисячоліття прийшли до висновку, що суспільство не може розвиватися без позитивних прикладів — наші переможці формують позитивний образ успішної кар’єри. Вони захищають дисертації, стають директорами виробництв чи шкіл, створюють свої підприємства, тобто рухають суспільство на користь всіх і прославляють свій край.
