Останніми днями в селі Павлівка (Порицьк) йшли спішні роботи iз впорядкування українського і польського кладовищ. Прокладено дорогу, поставлено огорожу, на українському кладовищі встановили капличку. Вчора цi мiсця відвідали президенти Польщі та України — Олександр Квасневський і Леонід Кучма для вшанування пам’яті загиблих під час Волинської трагедії. Чому відбулися ті трагічні події і яке справжнє число жертв — у свідченнях очевидців, записаних місцевим краєзнавцем, лауреатом обласної премії імені Миколи Куделі — Ярославом Царуком.
З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ
20 травня 1943 року польська поліція разом з німцями напали на село Нехвороща і вбили 12 селян. Спершу палили будівлі, поляки все пограбували. Німці були присутні, але як спостерігачі. Того ж дня поляки з німцями напали на село Хмелев і вбили 9 людей: двох чоловіків, четверо жінок, одну дитину і двох старих. 5 червня 1943 року поляки з німцями рано-вранці напали на село Сундова, де вбили п’ятеро чоловіків, п’ятеро жінок і п’ятеро дітей...
ВІДПЛАТА: ТРАГЕДІЯ В ПОРИЦЬКУ
Про трагедію в Порицьку (Павлівці) радянська преса писала, що у місцевому костьолі 12 липня 1943 року від рук бандерівців загинуло близько 180 поляків. А газета «Радянська Волинь» від 19 листопада 1982 р. написала: «12 липня 1943 р. Огороднічук (Квятковський) М.Г. разом з групою оунівських бандитів розстріляв у костьолі села Павлівка близько трьохсот радянських громадян польської національності». У книзі польських письменників-істориків Владислава і Єви Сємашко «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939 — 1945 рр.», що вийшла в 2000 році, на сторінках 893 — 896 написано про «222 осoби — поляків, що загинули від націоналістів українських у Порицьку». Та послухаємо жителів села Порицьк. «Побитих у селі було, може, сто, а може, менше — так тоді говорили люди. Побили небагато, бо розбіглися. Ні, саме з костьола втікали — я бачила як одна поранена полячка втікала, а ми запитуємо: що там сталося? То вона говорила, що приїхали мадяри і б’ють людей у костьолі. Звідки вона могла знати, хто б’є? Побитих ховали євреї. А зараз поляки розкопують і шукають, звозять з усієї Павлівки, з сіл, вони шукають скрізь. Не могло бути побитих стільки, як зараз поляки пишуть. Менше ста, набагато менше». (Записано зі слів Кулаковської Єлизавети Семенівни).
«Кілька років тому було розкопано і знайдено останки розстріляних у 1943 році в костьолі. Їх було до 60. Ці останки були поховані на українському кладовищі, а цього року перепоховані на польське, і поряд з ними кілька останків 100-150 річної давності» (Записано зі слів Юрія Новосада).
«Тоді в костьолі побитих було може до 40 — 50, не більше, бо всі порозбігалися. Всі вони були поховані євреями біля костьолу. Останки були викопані років 20 тому КДБ і в одному ящику поховані на українському кладовищі. А кілька років тому, може зо три, ці останки були перепоховані на польському кладовищі. Більше біля костьолу похованих не знайшли. Ще було побито поляків у селі, але небагато». (Записано зі слів Грицюк (Гошко) Теклі Дмитрівни).
«В костьолі побитих було небагато, на долівці були калюжі крові, але не суцільно залита підлога (долівка)». (Записано зі слів Миколи Толта).
«Поляк Філіпович говорив, що експерти з КДБ нарахували 62 останки, які були знайдені при розкопках біля костьолу. Це були підрахунки, зроблені під час ексгумації при розкопках біля костьолу на городі Марії Грицюк». (Записано зі слів Павліни Гавриш. Всі записи зроблено 19.06.2003 р.)
Звичайно, 62 мирних громадянина, розстріляних нізащо — це теж багато, дуже багато, але навіщо цю цифру збільшувати у 4 — 5 разів? І то не тільки в Порицьку! Кому це потрібно, із якою метою? — нехай читач сам подумає, але треба, щоб посадові особи теж сказали своє слово...
ПРАВДА ПОВИННА БУТИ ПРАВДОЮ
Село Новини, Іваничівського району.
«Зразу після звільнення села від німців 20.07.1944 р. нас — хлопців і чоловіків — викликали у воєнкомат м. Іваничі і через день відпустили додому, сказавши, що через п’ять днів будуть призивати в армію. Проте, вже на другий день МГБ, прикордонники і «ястребки» почали забирати хлопців та чоловіків і під конвоєм гнати в Іваничі. Забрали і нас трьох: мене, Буйвола Володимира і Володимира Котилка. По боках і ззаду йдуть зі зброєю МГБ і «ястребки». Сіли при дорозі відпочити, а «ястребок» Кульба Семен і каже, щоб я знімав чоботи, бо вони мені не потрібні, бо все одно «в расход». Розмістили нас у стодолі в Іваничах, чоловік зі 150. Викликають на слідство. Через день визивають і мене. Захожу в кімнату. Стіл, за столом сидить капітан НКВД, ще один офіцер стоїть збоку. Той, що сидів за столом, видався мені знайомим, але не міг пригадати, де я бачив це обличчя.
— Ну, так кто в вашєм сєлє убівал поляков? — запитав капітан.
— А звідки я можу знати?
— То что нє знаєш, нє відєл?
— Не знаю, не бачив.
— Подскажі єму — мовив капітан, звертаючись до другого офіцера.
Ні слова не говорячи, той щосили вдарив мене кулаком у обличчя так, що вибив зуба, кров потекла з рота, зашуміло- загуло в голові.
— Ну, так вспомніл, кто убівал поляков?
І тут я згадав, де я бачив, цього капітана. А це було влітку 1943 року, коли до нас на подвір’я прийшло кілька озброєних людей, які розпитували та шукали поляків. Серед них і був отой, що нині сидів за столом у формі капітана НКВС, а тоді він в селі був як віськовополонений і проживав у селянина Борщевського, якого німці відпустили, а можливо втік з табору, а пізніше вже був у бандерівцях, як «спец» з військової справи. Тоді він все допитувався у батька, чи нема в нас поляків, заглядав у стодолу, в хату. Звали тоді його Колька.
Закипіла в мене злість і образа, і я, не задумуючись, випалив:
— За віщо ви мене б’єте? Це ж ви тоді, Колька-військовополонений, ходили у нас по кімнаті, кухні, коморі, хліві та шукали поляків. Це ж ви, ви?
А через кілька днів забрали мене на фронт.
(Записано 24.03.03 зі слів Малюха Володимира Степановича, 1924 р.н., с. Новини Іваничівського району, нині житловий масив Володимир-Волинського)
