Лариса Кадирова — знаний майстер: народна артистка України, лауреат Театральної премії ім. М. Заньковецької, прима Театру ім. І. Франка, голова художньої ради Києво-Могилянської академії. Цього року її творчий доробок номіновано на Шевченківську премію за низку сценічних образів, представлених актрисою у виставах «Сара Бернар», «...Бути...», «Посаг кохання» та «Всі ми киці і коти» (три перші роботи є моновиставами, а в останній поряд із Ларисою Кадировою в світлі рампи виступив Лесь Сердюк).
Також 2009 р. виповнюється 15 років, як Лариса Миколаївна грає на головній театральній сцені країни — Національного драматичного театру ім. І. Франка. За цей час зроблено багато: тільки 2008 року — прем’єра вистави «Всі ми киці і коти», проведення Міжнародного фестивалю жіночих моновистав «Марія» (єдиний міжнародний фестиваль жіночих монодрам в Україні: щороку він присвячується знаменній даті української або світової культури, тож минулого року його патроном став Маркес, а цьогоріч фестиваль зверне свою увагу на Гоголя) та Міжнародної науково-мистецької конференції «Вплив магічного реалізму на світовий та український культурні процеси».
Театральний фестиваль «Марія» проходить щороку в Національному театрі імені І. Франка, його названо на честь української актриси Марії Заньковецької, з якою в Лариси Кадрової особливий духовний зв’язок. Роль Заньковецької довгі роки була її візитною карткою, хоча ця роль оповита серпанком парадоксів. Режисер-постановник вистави Олексій Ріпко не бачив Ларису Миколаївну в ролі Заньковецької. «Яка, мовляв, з неї Заньковецька — маленька, худенька...» Але вийшло все навпаки: Кадирова блискуче зіграла цю роль і назавжди закріпила за собою образ акторки, яка втілює в українській культурі театральне мистецтво найвищого художньо-естетичного рівня.
Місію представлення українського мистецтва в світі та найкращих здобутків світового театру в Україні і взяла на себе Лариса Миколаївна. Цю мету вона втілює і на фестивалі «Марія», і на фестивалі античного мистецтва «Боспорські агонии», зрештою, кожна її вистава — це спроба запросити глядача до діалогу, до роздумів над вічною природою людини, над проблемою добра і зла.
У своїй театральній лабораторії вона працює з однією непростою темою, яка може бути розкрита як через античність («Федра»), так і через буденність («Всі ми киці і коти»), через образ людини, яка все життя була в тіні великої планети (»...Бути...»), або ж через образ актриси, яка була в епіцентрі поглядів, захоплень і критики («Сара Бернар»). Це тема жінки, народжена з якогось дивовижного простору самотності та сили. Жінка Лариси Кадирової — сильна, але у своїй силі часто вона опиняється непочутою, віддаленою від світу, в якому їй немає рівних. Ця жінка переповідає життя, і в цей момент звільняється від тягаря, здобуваючи нові сили — і тоді вона готова назавжди полишити цей глухий світ («Посаг кохання»), вона може впасти («Сара Бернар»), але далі обов’язково встане над марнотою і полетить у власний світ — гротесковий, магічний, чарівний, звідки і сяятиме свідомо новонародженою зіркою («Посаг кохання»).
Глядачів вражає здатність актриси показати жінку з різних ракурсів і різних регістрів: це і жінка античності Федра, і жінка магічного і жорстокого світу Латинської Америки в «Посагові кохання» (поставленому за монодрамою Маркеса «Любовний одвіт чоловікові, що сидить у кріслі»), це і, здавалося б, зовсім звичайна жінка з вистави «Всі ми киці і коти», і жінка-прибиральниця, яка переповідає історію про велику вірменську акторку Сірануйш. Жінка постає простором духу в театрі Лариси Кадирової, адже попри всі труднощі вона перемагає — самотність, байдужість, чоловіка, долю — вона стає вільною.
У виставах «Сара Бернар» і «...Бути...» глядачеві пропонується цікава аналогія: Сара Бернар і Марія Заньковецька, Сірануйш (справжнє ім’я Меробе Кантарджян) — це ті актриси, які на кін власного успіху поставили своє життя. Фіаско в театрі дорівнювало би фізичній смерті. А гіганти не можуть страждати. В цьому їхня спорідненість з героями античності, які б воліли прийняти смерть у боротьбі, аніж вдатися до скиглень, щоби випросити хоч якийсь краєчок «маскулінної» сцени. Сьогодні таких сильних жінок мало. Можливо, немає тих соціально-політичних умов, що зумовили емансипацію початку XX століття. Але попри все апелювання саме до таких героїнь, діалог із мудрими й маєстатечними жінками, які здійснили культурну революцію у традиції, повернення голосів сильних жінок, які наважилися грати на рівних із чоловіками, — річ, яка вартує уваги й прагнення зрозуміти, чому сьогодні Лариса Кадирова бере на себе відповідальність за ці діалоги з красивим і високим минулим із обличчям жінки.
«Посаг кохання» — це вистава, вкрай складна для сприйняття публікою, далека від одновимірності й «красивості». Сцена. Крісло. Величезна газета. Руки — жовті, великі, забальзамовані, що тримають газету. Цей чоловік сидить непорушно, не звертаючи уваги ні на що. Простір не-буття, абсолютного спокою, але не жаху. У чорному шкіряному одязі, з руками, прив’язаними до якогось дивного механізму. Можливо, ліжко у клініці... Вона хоче виборсатися з цих тенет, але не виходить. Тоді жінка починає говорити до чоловіка. Вона — Грасіела. Далі починається монолог завдовжки в кілька десятиліть. Це, власне, не монолог, а біль, у якому жінка може звільнитися від пут соціальності, порожньої родинної функціональності, в якій вона втратила для інших здатність бути почутою, натомість сама вона чула всіх. Усе життя вона мала бути жінкою-служницею, жінкою-рабинею, жінкою, готовою зрозуміти все в своєму чоловікові — зради, інтрижки, гнів, сморід... У її спогадах, наче в калейдоскопі, змінюються радість на страждання, світле почуття любові — на спустошеність самотнього серця. Але це страшне звільнення, адже з нього шлях лише один... І знову та страшна символіка переможної самотності...
Після таких вистав, як «...Бути...», «Сара Бернар», «Посаг кохання», глядач відчуває зміну: ти вже не той, яким був до початку моторошної драматичної тиші (власне, тиша — останнє слово в складному психологічному монолозі у виставі «...Бути...»). Трохи інакша стилістика вистави «Всі ми киці і коти». Хочеться вірити, що сьогодні навіть найбільший скептик зможе поцінувати мистецтво жіночих образів Лариси Кадирової. Чотири вистави, представлені на Шевченківську премію, — це чотири виміри Жінки, величної й маленької, забутої та всесвітньо відомої...
