Фортеця- кінозірка
Саме так без перебільшення можна назвати Хотинську фортецю на Буковині.
У свої поважні 600 з лишком років до слави їй не звикати. У першій половині ХVIII століття хвальну оду «На честь заняття Хотина» їй присвятив російський поет М. Ломоносов, а починаючи з 60-х років минулого століття доволі часто в Хотині працювала кіногрупа майже зі всіх кіностудій Радянського Союзу, яка знімала історичний чи пригодницький фільм епохи середньовіччя.
Серед біля 30-ти відзнятих художніх та документальних кінострічок найбільш відомі «Стріли Робін Гуда» (кіностудія «Мосфільм») та «Русалонька» (спільне виробництво радянських та болгарських кінематогрфістів).
За останні роки в фортеці проведено великий обсяг будівельно-реставраційних робіт і з дня відзначення 1000-річчя заснування Хотина вона отримала статус державного історико-архітектурного заповідника.
Саме такою вона впала в очі відомому російському режисеру В. Бортко («Бандитський Петербург», «Афганський злам», «Ідіот», «Собаче серце», «Майстер і Маргарита») для проведення на її території в лютому та влітку цього року зйомок ряду епізодів кіносценарію історичного блокбастера під назвою «Тарас Бульба, Запорізька Січ», написаного за мотивами відомої повісті М. Гоголя.
Основні зйомки, які вже розпочалися на острові Хортиця в Запоріжжі, будуть проводитися в Санкт-Петербурзі, Калінінграді, Кам’янець-Подільському і в Польщі. Для участі в кінострічці запрошена велика група українських, російських та польських акторів.
У чому феномен Андруховича?
Мій київський знайомий прорецензував літературну творчість Андруховича риторичним запитанням: «навіщо нам така культура?» Ну що ж, в кожного своя думка...
Признаюся, що сучасна українська «пострадянська» література з’явилася саме тоді, коли минув час мого читання творів красного письменства. А ще признаюся, що ніколи не читав багато «великої літератури», адже це іграшка для дорослих людей, а скільки ж можна бавитися іграшками? Хоч, пригадую, я читав Едгара По, Борхеса та деяких інших письменників, які не робили в своїх творах вигляду, що пишуть про «справжнє життя». Завжди цікавішою мені здавалася справжня вигадка та фантастика, репортажі з подорожей, пригодницька література з описами далеких країн...
Коли в київській «Сучасності» було надруковано повість Юрія Андруховича «Рекреації», прочитав я її iз зацікавленням, навіть захопленням. Це зацікавлення, як здалося, розділяло багато людей у Польщі, не лише українців, адже в другій половині 90-х Андрухович став найпопулярнішим і найчитабельнішим у Польщі українським письменником (дві книжки його есе в польському перекладі навіть стоять в мене на полиці). Коли у першій половині поточного року вийшов польський переклад «Перверзії», я, поїхавши у травні до Львова, купив цю повість разом із «Московіадою». Читав їх в хронологічній послідовності й коли завершив читання «Перверзії» (по декілька, інколи кількадесят сторінок на день) прийшов до висновку, що книжка була цікавою, доки її читав. Коли «процес» завершився й книжка повернулася на полицю, я подумав, що коли Андрухович постмодерніст, то цей постмодернізм... ну, саме — що?
Може і я поставлю таке запитання: навіщо нам така культура? Ну, як навіщо, — для розваги! Зрозуміло, що наше внутрішнє життя не повинно обмежуватися перистальтикою кишечника, але скільки ж можна втомлюватися від серйозних проблем, «порушуваних» серйозними авторами в серйозних книжках? Життя земне — одне — єдине, отже, який сенс прожити його без розваг — пошаліймо, поки є ще сила, поки до походу сурма!..
Ну так, цитування без суттєвої потреби — це прикмета постмодернізму. А може, це почерпання з глибини народних джерел? Але з джерела можна культурно пити, а можна й влізти в нього з ногами та наробити каламуті.
Ні, Андрухович з ногами в джерело не поліз — він закотив рукави й намагався щось вигрібати з дна цієї каламуті, яку зробили вже й без нього. Але що витягнув з затиснутої жмені, крім піску? Він, певно, класику читати не буде, адже Іван Франко, наприклад, гайцує в горні та плавить пісок зі скаламученого джерела на кольорове скло та видуває пляшки-повісті, в які кожщо йому їхній вміст не дуже смакує...
Куди плине час?
Одного разу, по дорозі додому, подумав, як почати записку про час. Але коли сів над зошитом, здалося, що забув, з чого мав починати...
Властиво почати можна з усього. От, хоч би від цієї старої груші, яку бачив сьогодні на межі перед Саками — тими, біля яких стоїть церква, вписана в легенду. Бо ж на Підляшші груша — дерево метафізичне — саме на ній знаходили чудотворні ікони Богородиці та преподобного Антонія Печерського, а на пеньках, після зрізання цих дерев, ставили вівтарі.
Не біля кожної груші сталося чудо, але кожна груша породжена часом — часом проростання зерна, залишеного серед поля, й часом щорічного воскресання зеленого листя. Люди також народжені часом, але, хоч люди не дерева, й зимою не поринають в сон, отже мають цілий рік в своєму розпорядженні, то час з плином років стає щораз густішим, щораз більше його не вистачає...
І ось — саме пригадав, від чого мало це моє сьогоднішнє писання початися... Отже, розповідав мені один знайомий батюшко про дівчину із наших підляських сторін, викладача університету у великому місті, яка приїхала до рідного села, щоб бути присутньою на весняному богослужінні за померлих. Як і всі, прийшла на могилки, де похоронені її батьки, та, оскільки було ще дещо часу, вийняла комп’ютер i стала щось писати — прямо біля могили... Констернація тоді виникла серед присутніх її односельчан, зокрема цих, які за правилом хліборобського та церковного календарів на сільських нивах час свій проживають.
Дай нам, Боже, теперішні наші заробітки та колишні витрати... Дай нам, Боже, нинішні можливості та колишні потреби!
В міфічному для нашого покоління сорокарічних часі «за царя» люди мали час. Бо хоч жито руками сіяли та цими ж руками жали — серпом, не косою! — то ще вистачало їм часу та сили в ногах, щоб мандрувати пішки довгі сотні верстів до Почаївської гори і Київських печер, про що й сьогодні мимоволі згадуємо, повторюючи приказку «Язик до Києва заведе!».
Пізніше почалася механізація та урбанізація й машини, які виручати нас стали від важкої праці, забрали нам весь час, а ми біжимо в цих перегонах зі щоразу новими «потребами» й не вміємо зупинитися навіть над могилою власних батьків...
Де ж пропадає цей час? Колись, ще студентом, видававши «товстий» підляський журнал «Основи» (дещо підпільний — «на правах рукопису»), просив дещо старшу від мене, професійними і родинними обов’язками вже обтяжену поетесу, щоб вірші свої до друку подавала. Вона казала, що не вистачає їй на це часу, а я цього зрозуміти не міг...
Завжди це своє нерозуміння пригадую, коли сам бачу, що цього часу все менше, а напевно замало. Може, вік, як яблуко, яке зірване восени є округле і тверде та соковите, а коли перележить до весни, стає зів’яле та засушене, якщо до цього часу не зогниє... А може час, як ізсохла грушка з цієї, сьогодні баченої, дички на сакiвському полі...
