Звернутися до цієї теми нас, ветеранів авіаційної промисловості, що стояли свого часу на Майдані, спонукала надзвичайно своєчасна, на наш погляд, публікація в газеті «День» статті Сергія Грабовського «Час успішно завершити буржуазну революцію». Ми отримали нарешті давно очікуваний тонкий і точний аналіз причин критичної ситуації, що склалась у країні за час її незалежності, та з’ясували для себе конкретні шляхи виходу з цієї ситуації. Як відомо, іспанський філософ Ортега-і-Гассет визначив Новий час як епоху «повстання мас». Маси, за його спостереженням, заповнили світ і вийшли на авансцену історії. Посередності пробралися в уряди, парламенти, державні структури, громадянські інститути й самовпевнено взялися вершити долі своїх країн і народів. А причину цього феномену, що стрімко поширився, філософ убачав у недосконалості демократії. Бо демократія, як відомо, є владою народу, а народ, на жаль, вельми недосконалий. У результаті, за його уявленням, на цивілізацію очікує фатальний кінець. Визнаючи факт «повстання мас», водночас навряд чи можна погодитися з таким фатальним висновком. Річ у тім, що на історичній авансцені в цей самий час з’являється плеяда видатних державних і політичних діячів, котрі зуміли забезпечити просування своїх країн тернистим шляхом цивілізації. Пригадаймо Вашингтона, Лінкольна, Ататюрка, Рузвельта, Бен-Гуріона, Черчилля, Аденауера, Де Голля, Тетчер та інших. Відмітною особливістю цих діячів було те, що всі вони виділялися із загальної маси посередностей завдяки своїм яскравим особистим якостям.
Кожен із них прийшов у владу, подолавши на своєму життєвому шляху свою власну Голгофу. Це були люди активної, або, як зараз прийнято казати, креативної творчої дії. Їм була притаманна особлива властивість характеру, яку відомий історик Л. Гумільов запропонував назвати «пасіонарністю» (від латинського passio — пристрасть), визначивши її як «непереборне внутрішнє прагнення до діяльності, спрямованої на досягнення певної мети». Такою метою вони обрали становлення, зміцнення і розвиток у своїх країнах ліберально-демократичної моделі державного устрою. Від загальної маси їх відрізняла також наявність політичної волі, направленої на рішуче руйнування застарілих стереотипів і реалізацію нових ідей. Звісно, діяльність цих людей не завжди була бездоганною. І, перебуваючи при владі в умовах «представницької демократії», вони постійно зазнавали завзятих нападів із боку представників мас — як консервативних, так і радикальних. Рузвельта, наприклад, звинувачували у прихильності й до соціалізму, й до монархізму, й до диктатури. До того ж, маси, як відомо, недолюблюють людей видатних, не таких, як усі, та при нагоді, як свідчить досвід людства, не проти безжалісно розіп’яти своїх кумирів. Але сьогодні завдяки зусиллям цих так званих пасіонаріїв ліберально-демократична модель державного устрою переважає в найрозвиненіших країнах, оскільки вона забезпечує гідні й рівень, і якість життя народу цих країн. У незалежній Україні завжди існувала проблема лідерства. І жодого з наших президентів, на превеликий жаль, ніяк не можна зарахувати до категорії «пасіонаріїв». Якщо за кордоном впроваджувалися такі знакові явища, як перша у світовій історії Конституція, «Новий курс», «Голлізм», «Рейганоміка», «Тетчеризм», «Солідарність», то незалежна Україна може похизуватися лише виникненням «кучмізму», однією з головних характеристик якого було зародження олігархії та безумного засилля «грошових мішків». Сергій Грабовський наводить, певно, більш відповідний термін, що знову з’явився, — «промисловий феодалізм». Між іншим, іще Рузвельт, визнаючи невичерпний потенціал бізнесу, попереджав: «Адміністрація має міцно сидіти на плечах бізнесу, інакше бізнес сяде на плечі адміністрації». Сергій Грабовський перестерігає також про серйозну небезпеку повернення України до часів «розвиненого кучмізму». А й справді, всі бачать, як «кучмізм продовжує міцнішати». Процитуємо ще одне висловлювання Сергія Грабовського: «І в сучасному світі «промисловому феодалізму» протистоїть уся об’єктивна логіка розвитку, яка підштовхує країни до цивілізованого розвитку капіталізму, хоча, звісно, саме по собі в історії нічого не робиться, в її основі — людська дія».
Людська дія — виділимо це, на нашу думку, ключове словосполучення! Хто ж в Україні здатен очолити таку дію? Незважаючи на те, що передвиборна кампанія вже розпочалася, втім, поки що жоден політолог, жоден публічний політик і жодне видання не взяли на себе сміливість назвати ім’я претендента на роль лідера нації. Адже всі чудово знають, яку роль кожен із претендентів виконував в українському політикумі. В. Ющенко, на превеликий жаль, дуже швидко відступився від принципів помаранчевої революції та практично сприяв «термідоріанському перевороту», що призвів до реставрації «кучмізму»; В. Янукович, на наш погляд, як і раніше, залишається затятим апологетом «кучмізму» та слухняним знаряддям великого бізнесу, не потерпаючи при цьому від жодних комплексів. «Потрібний Україні» В. Литвин також є «пташеням гнізда Кучми». І що з того, що він освоїв кар’єру спікера? Це не свідчить про його лідерський потенціал. Адже це лише в Україні довкола спікерського крісла створено такий нічим не виправданий сліпучий ореол. Таким чином, навряд чи будь-хто з цих претендентів здатний вивести країну на шлях розвитку цивілізованого капіталізму. Водночас ми знаємо, хто з претендентів у процесі всієї своєї діяльності в українському політикумі виявив себе найенергійнішим і найбільш ініціативним лідером порівняно з іншими політиками. Знаємо, хто довів, що він є «пасіонарною» особистістю, здатною генерувати нові ідеї, яка має достатню політичну волю для того, щоб ці ідеї реалізувати. На нашу думку, таким претендентом є чинний прем’єр-міністр Ю. Тимошенко. Ось уже кілька років вона протистоїть небаченому у світовій практиці цькуванню з боку президента і його «візантійського» оточення, а також із боку численних ЗМІ, які штучно фокусують на її особистість усі проблеми глобальної кризи. Але критика повинна бути конструктивною. Так, вона нерідко помиляється. І помиляється саме тому, що є прикладом «людської дії», про який говорить пан Грабовський. Цим вона відрізняється від решти претендентів. Як сказав великий Данте, «справедливість зважує на різних терезах помилки байдужих, холоднокровних людей і помилки людей із гарячою кров’ю».
Наостанок висловлюємо панові Грабовському нашу щиру вдячність за те, що він із надзвичайною ясністю сформулював проблеми, які вже давно до глибини душі хвилюють усіх прибічників помаранчевої революції, та визначив шляхи їхнього вирішення.
