Тож поки державні та приватні інститути перерозподілу професійних зусиль являють собою ринок людських ілюзій. Інженери сподіваються знайти друге народження на курсах менеджерів, безробітні менеджери освоюють бухгалтерський облік, розжалувані головбухи опановують англійську і ПК, програмісти впрягаються в баули човників, продавці-лоточники все менше комплексують із приводу гуманітарної освіти. А реальна затребуваність «нових» професій і суспільна відмова від старих кадрів перебувають у катастрофічній несумірності. Про це свідчить пропоноване опитування «Дня».
Василь Т., 25 років, вища освіта, англійську знає досконало:
— Після серпневого падіння гривні нашу фірму почало лихоманити. Скоротили на третину співробітників. Іноземці відмовляються від угод. Я спробував знайти кращу роботу. Звернувся до платного бюро із працевлаштування. Мені запропонували перекваліфікуватися на менеджера. Пішов на курси, закінчив. Оформив відпустку й вирішив спробувати нову справу. В приватній будівельній фірмі запропонували оклад $800, але зараз зима й обсяг робіт скоротився. Заплатили лише половину суми. Поки повернувся на колишнє місце. Піду на курси бухгалтерів. На сьогоднішній день це гарантований шматок хліба.
Олексій О., 42 роки, вища освіта, чорнобилець:
— За останні три роки змінив п’ять місць роботи. Я не «літун», міняти кваліфікацію довелося через те, що хронічно ніде не платили зарплату.
У центрі зайнятості спочатку мені щастило: отримав роботу за спеціальністю. Півроку проробив головним енергетиком. Потім став будівельником. Робив «євроремонти» на дачах «нових українців». Робота сезонна, до весни наша фірма «законсервувала» свою діяльність. Спробував себе в новому амплуа — шофером. Потрапив у аварію, забрали права. На держпідприємствах нічого робити, а приватні — також ненадійні. Зараз опановую комп’ютер. Може, вдасться влаштуватися в офіс, набридло безгрошів’я. Хоча на хорошу роботу, як і в старі часи, без знайомства важко влаштуватися.
Тетяна С., незакінчена вища освіта:
— Після четвертого курсу КПІ (спеціальність «менеджмент і маркетинг») я спробувала влаштуватися на роботу через бюро працевлаштування. Чоловік працює на заводі й уже півроку не отримує зарплату. Сину п’ять років. Через хронічне безгрошів’я була готова на будь-які пропозиції, аж до перекваліфікації. Але те, що треба йти на курси продавців, а потім працювати лоточницею на вулиці за будь-якої погоди, мене не влаштувало. Друга пропозиція — стати кондуктором із окладом 180 гривень, робота позмінна. Втретє я туди просто не пішла. Підняла «на ноги» всіх друзів і знайомих. Вони влаштували прибирати офіс. Дві вигоди: тепло й платять щомісяця. Без знання іноземної мови влаштуватися звичайною секретаркою в фірму неможливо. Тепер пробую відновитися в інституті. Може, отримавши диплом, буде більше шансів влаштуватися за спеціальністю.
Михайло Л., 49 років, за освітою інженер-механік:
— Роботу за спеціальністю я втратив 4 роки тому — установа зазнала занепаду. Відтоді закінчив комп’ютерні курси при КПІ, курси англійської мови, але на можливість працевлаштування це ніяк не вплинуло. Молодь, яка володіє, загалом-то, тими ж знаннями, куди більш конкурентоспроможна. Зараз працюю диспетчером-надомником: приятель-«фірмач» поставив у мене вдома факс і я на ньому «сиджу» за $50 на місяць.
Звичайно, можна було б спробувати повчитися на менеджера або бухгалтера — це зараз модно. Але курси ці дорого коштують, а гарантії, передусім внаслідок мого віку, — ніякої. Недавно запропонували роботу котельника, але ходити по двору з гайковим ключем, чесно кажучи, не хотілося б. Мрії про роботу в офісі я вже облишив. Адже ще сподіваюся спробувати себе в ролі технаря-товарознавця.
Петро К., 45 років, інженер з автоматизації технологічних процесів:
— За своєю основною спеціальністю я не стільки працюю, скільки сиджу вдома за власний рахунок. Підробляю агентом із передплати в дорогому технічному журналі. Робота ця хоч і вимагає певних навичок спілкування з людьми, все ж далека від кваліфікаційного прогресу. Хоч є незначний шанс піти на підвищення — стати менеджером із передплати, але це лише в разі «розширення справи».
Щодо інших форм професійної перекваліфікації, особисто мені вони не по кишені, а будь-яка фірма швидше оплатить навчання більш молодого фахівця. В торгівлю ніяку не подамся, розумію, що не моє. З дитинства дивився всі поспіль футбольні матчі. Сьогодні — це дуже дороге задоволення. Але я його собі дозволяю: працюю на стадіоні. Винагорода білетерам мізерна, але дивлюся футбол безплатно.
Геннадій У., 46 років, інженер-електромеханік, має досвід бухгалтерської роботи:
— Всі ці численні курси з перекваліфікації дають мінімальний рівень підготовки. І навіть якщо вдається працевлаштуватися, шанс «вилетіти» — дуже великий. Серйозні фірми віддають перевагу серйозним фахівцям із досвідом роботи. Зараз намагаюся знайти роботу за своїм інженерним фахом. Є думки зайнятися журналістикою. Можливо, психологією. Мені здається, перш ніж подаватися в різноробочі, треба спробувати максимально використати свій інтелектуальний потенціал.
В’ячеслав Михайлов, в.о. завідуючого інформаційним відділом Київського міського центру зайнятості, коментуючи для «Дня» ситуацію, підкреслив, що якщо людина хоче отримати роботу, то вона її отримає. Інше питання: за якою спеціальністю.
«Частіше до нас звертаються жінки (понад 70%)», — говорить пан Михайлов. І навів декілька цифр. Так, за 10 місяців статус безробітного отримали 20 745 осіб. Із них службовці — 12 193 і робітники — 8 552. Причому віком до 28 років — 4 929 чоловік.
На сьогоднішній день є 117 вакансій. Широкий вибір робочих професій. Попит є на будівельників, водіїв, працівників сфери обслуговування. Для людей із вищою освітою найбільш «ходові» професії — юрист і бухгалтер. Але обов’язково з досвідом роботи. А от інженери-технологи і конструктори навряд чи влаштуються за спеціальністю.
Протягом тижня їм пропонують різні варіанти. Люди самі приймають рішення, йти їм на перенавчання чи ні. Але статистика — річ уперта. Вона свідчить, що якщо закінчити курси, шанси знайти роботу збільшуються.
Словом, наші співгромадяни намагаються шукати своє робоче місце під сонцем, повільно, але вірно знаходячи внутрішню готовність до найрадикальніших змін у власній долі. Однак чи може стан ринку праці й суспільства загалом гарантувати тим, хто зважився на зміну долі, що ця зміна на краще? Чекаємо відгуків наших читачів.
I
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Тож поки державні та приватні інститути перерозподілу професійних зусиль являють собою ринок людських ілюзій. Інженери сподіваються знайти друге народження на курсах менеджерів, безробітні менеджери освоюють бухгалтерський облік, розжалувані головбухи опановують англійську і ПК, програмісти впрягаються в баули човників, продавці-лоточники все менше комплексують із приводу гуманітарної освіти. А реальна затребуваність «нових» професій і суспільна відмова від старих кадрів перебувають у катастрофічній несумірності. Про це свідчить пропоноване опитування «Дня».
Василь Т., 25 років, вища освіта, англійську знає досконало:
— Після серпневого падіння гривні нашу фірму почало лихоманити. Скоротили на третину співробітників. Іноземці відмовляються від угод. Я спробував знайти кращу роботу. Звернувся до платного бюро із працевлаштування. Мені запропонували перекваліфікуватися на менеджера. Пішов на курси, закінчив. Оформив відпустку й вирішив спробувати нову справу. В приватній будівельній фірмі запропонували оклад $800, але зараз зима й обсяг робіт скоротився. Заплатили лише половину суми. Поки повернувся на колишнє місце. Піду на курси бухгалтерів. На сьогоднішній день це гарантований шматок хліба.
Олексій О., 42 роки, вища освіта, чорнобилець:
— За останні три роки змінив п’ять місць роботи. Я не «літун», міняти кваліфікацію довелося через те, що хронічно ніде не платили зарплату.
У центрі зайнятості спочатку мені щастило: отримав роботу за спеціальністю. Півроку проробив головним енергетиком. Потім став будівельником. Робив «євроремонти» на дачах «нових українців». Робота сезонна, до весни наша фірма «законсервувала» свою діяльність. Спробував себе в новому амплуа — шофером. Потрапив у аварію, забрали права. На держпідприємствах нічого робити, а приватні — також ненадійні. Зараз опановую комп’ютер. Може, вдасться влаштуватися в офіс, набридло безгрошів’я. Хоча на хорошу роботу, як і в старі часи, без знайомства важко влаштуватися.
Тетяна С., незакінчена вища освіта:
— Після четвертого курсу КПІ (спеціальність «менеджмент і маркетинг») я спробувала влаштуватися на роботу через бюро працевлаштування. Чоловік працює на заводі й уже півроку не отримує зарплату. Сину п’ять років. Через хронічне безгрошів’я була готова на будь-які пропозиції, аж до перекваліфікації. Але те, що треба йти на курси продавців, а потім працювати лоточницею на вулиці за будь-якої погоди, мене не влаштувало. Друга пропозиція — стати кондуктором із окладом 180 гривень, робота позмінна. Втретє я туди просто не пішла. Підняла «на ноги» всіх друзів і знайомих. Вони влаштували прибирати офіс. Дві вигоди: тепло й платять щомісяця. Без знання іноземної мови влаштуватися звичайною секретаркою в фірму неможливо. Тепер пробую відновитися в інституті. Може, отримавши диплом, буде більше шансів влаштуватися за спеціальністю.
Михайло Л., 49 років, за освітою інженер-механік:
— Роботу за спеціальністю я втратив 4 роки тому — установа зазнала занепаду. Відтоді закінчив комп’ютерні курси при КПІ, курси англійської мови, але на можливість працевлаштування це ніяк не вплинуло. Молодь, яка володіє, загалом-то, тими ж знаннями, куди більш конкурентоспроможна. Зараз працюю диспетчером-надомником: приятель-«фірмач» поставив у мене вдома факс і я на ньому «сиджу» за $50 на місяць.
Звичайно, можна було б спробувати повчитися на менеджера або бухгалтера — це зараз модно. Але курси ці дорого коштують, а гарантії, передусім внаслідок мого віку, — ніякої. Недавно запропонували роботу котельника, але ходити по двору з гайковим ключем, чесно кажучи, не хотілося б. Мрії про роботу в офісі я вже облишив. Адже ще сподіваюся спробувати себе в ролі технаря-товарознавця.
Петро К., 45 років, інженер з автоматизації технологічних процесів:
— За своєю основною спеціальністю я не стільки працюю, скільки сиджу вдома за власний рахунок. Підробляю агентом із передплати в дорогому технічному журналі. Робота ця хоч і вимагає певних навичок спілкування з людьми, все ж далека від кваліфікаційного прогресу. Хоч є незначний шанс піти на підвищення — стати менеджером із передплати, але це лише в разі «розширення справи».
Щодо інших форм професійної перекваліфікації, особисто мені вони не по кишені, а будь-яка фірма швидше оплатить навчання більш молодого фахівця. В торгівлю ніяку не подамся, розумію, що не моє. З дитинства дивився всі поспіль футбольні матчі. Сьогодні — це дуже дороге задоволення. Але я його собі дозволяю: працюю на стадіоні. Винагорода білетерам мізерна, але дивлюся футбол безплатно.
Геннадій У., 46 років, інженер-електромеханік, має досвід бухгалтерської роботи:
— Всі ці численні курси з перекваліфікації дають мінімальний рівень підготовки. І навіть якщо вдається працевлаштуватися, шанс «вилетіти» — дуже великий. Серйозні фірми віддають перевагу серйозним фахівцям із досвідом роботи. Зараз намагаюся знайти роботу за своїм інженерним фахом. Є думки зайнятися журналістикою. Можливо, психологією. Мені здається, перш ніж подаватися в різноробочі, треба спробувати максимально використати свій інтелектуальний потенціал.
В’ячеслав Михайлов, в.о. завідуючого інформаційним відділом Київського міського центру зайнятості, коментуючи для «Дня» ситуацію, підкреслив, що якщо людина хоче отримати роботу, то вона її отримає. Інше питання: за якою спеціальністю.
«Частіше до нас звертаються жінки (понад 70%)», — говорить пан Михайлов. І навів декілька цифр. Так, за 10 місяців статус безробітного отримали 20 745 осіб. Із них службовці — 12 193 і робітники — 8 552. Причому віком до 28 років — 4 929 чоловік.
На сьогоднішній день є 117 вакансій. Широкий вибір робочих професій. Попит є на будівельників, водіїв, працівників сфери обслуговування. Для людей із вищою освітою найбільш «ходові» професії — юрист і бухгалтер. Але обов’язково з досвідом роботи. А от інженери-технологи і конструктори навряд чи влаштуються за спеціальністю.
Протягом тижня їм пропонують різні варіанти. Люди самі приймають рішення, йти їм на перенавчання чи ні. Але статистика — річ уперта. Вона свідчить, що якщо закінчити курси, шанси знайти роботу збільшуються.
Словом, наші співгромадяни намагаються шукати своє робоче місце під сонцем, повільно, але вірно знаходячи внутрішню готовність до найрадикальніших змін у власній долі. Однак чи може стан ринку праці й суспільства загалом гарантувати тим, хто зважився на зміну долі, що ця зміна на краще? Чекаємо відгуків наших читачів.
I
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
