Її організатор — сектор мистецьких і наукових досліджень Афінського інституту освіти та досліджень під керівництвом директора Інституту, знаного грецького науковця Ѓрегорі Т. Папанікоса. (Athens Institute for Education and Research, скорочено AT.IN.E.R. Побіжно зазначу, що одним зі стратегічних проектів цього Інституту наразі є створення наукового центру — такого собі академмістечка біля Афін, що має бути Меккою для науковців з усього світу. В Україні подібну ідею висловлював почесний президент Могилянки В’ячеслав Брюховецький). До оргкомітету було залучено відомих науковців із Америки, Великобританії та Греції. На конференції піднімалися питання і про проблеми, пов’язані з функціонуванням сучасної культурної політики в Україні та формування інформаційного, книжкового ринків.
Кожного разу, коли доводиться бувати за кордоном, починає наздоганяти дивна думка: це ж не лише ти їдеш, а й частинка твого дому, саме через тебе іноземці будуть сприймати і твою країну, твою культуру, твою ментальність. Серед розмаїття країн, нанесених на політичну карту світу, існують ті, які обов’язково потрібно відвідати хоча б один раз у житті. Це Греція, з якої бере свій початок європейська цивілізація. Одразу спадають на думку такі її «чесноти», як Акрополь, Парфенон, антична міфологія, знана багатьом за книжкою Куна...
Участь у міжнародних конференціях — завжди відповідальність. Саме з твоєї поведінки, з твого виступу й складатиметься певна думка про Україну, яка, на жаль, і досі постає як Україна Incognita для більшості західноєвропейських країн. Кожна подорож у світ потверджує цю думку і переконує в тому, що Україна реально ще далека від Європи. Це позначається на багатьох аспектах. Мушу сказати, що й ставлення до представників України у світі також трохи особливе, це, зокрема, можна помітити в сервісі в аеропортах, на авіалайнерах, у спілкуванні з представниками інших країн, коли вони дізнаються, звідки ти; у спілкуванні з продавцями в дорогих закордонних бутиках, коли ти кажеш: «I am from Ukraine». Звичайно, що всі ці фактори засвідчують: Україна перебуває в буферній зоні, в ситуації міжкультурного, міжгеополітичного пограниччя. І саме тому кожен візит за кордон — це ніби маленький прорив у вікно Європи, Америки, Азії...
Сама конференція проходила в конференц-залах фешенебельного готелю «St George Lycabettus», неподалік від метро Евангелісмос, розміщеного на височині (вулиця Клеоменус). Вікна з кімнат виходять прямісінько на Акрополь. Із першої миті прибуття до місця проведення конференції відчувалося, що в цьому заході все настільки чітко продумано, що залишається просто собі пливти за течією конференції. Перше засідання розпочалося рівно о 8.30, як і було зазначено заздалегідь. Спочатку я трохи іронічно ставився до цього часу, маючи за плечима досвід українських конференцій. Але в Афінах усе не так, як у нас. Хоча Греція й не Австрія з Німеччиною, але час тут не марнують, зокрема, час учасників і гостей. У конференції взяли участь майже сто учасників із приблизно двадцяти країн світу (Бразилія, Мексика, США, Чехія, Великобританія, Італія, Латвія, Польща, Болгарія, Румунія, Іспанія (Країна Басків), Ірландія, Туреччина, Іран, Єгипет, Оман, Японія, Тайвань, Індія, Китай і, звичайно, Україна). Представників із Росії не виявилося, хіба що професорка Корюхіна з Латвії, побачивши на бейджі «Україна», почала розмовляти зі мною... російською.
У кожній залі готелю стояв величезний прожектор для тих учасників, які підготували виступ у формі Power Point Presentation, а таких була третина від загальної кількості. Фактично всю конференцію було розподілено на дві основні секції: прикладна лінгвістика й літературознавство. Я представляв доповідь у секції «Міжкультурні літературні зв’язки». В цій секції були такі учасники: професорка зі США Марія Кундур (Emerson College), професорка з Мексики Ольга Реаль-Нахарро (Centro de Estudios Asiбticos), професор із Китаю Ксу Чен (Hangzhou Dianzi University) та інші. Мушу сказати, що моя секція була першою на конференції. Не знаю, чи добре виступати на самому початку, тільки-но прибувши з аеропорту, але, попри все, виступ виявився настільки вдалим, що після презентації журналу «Всесвіт» уся зала плескала впродовж кількох хвилин.
Які проблеми було порушено у виступі? Найперше я сказав, що «Всесвіт» — це годинник, який показував, як змінювалося наше життя (у липні журнал відмітив своє 50-річчя). Все знаходило своє втілення на сторінках журналу: смаки читачів, політичні погляди, цензура і вимоги з боку партії... Журнал — хронометр, архіваріус, магніт, який свого часу притягував до себе сотні тисяч читачів колишнього СРСР. Треба зазначити, що в певний період політика на випередження, запроваджена в журналі, приносила свої гідні плоди. Вперше світову класику чи нові бестселери, детективи можна було прочитати саме тут і саме українською мовою. І, як не дивно, українською читали і грузин, і вірменин, і білорус. Політика «Всесвіту» була спрямована на консолідацію читачів, на формування високоінтелектуальної інтелігентної спільноти людей, які вміють поціновувати найбільший скарб — слово, літературу.
Та, на жаль, сьогодні поціновувачів світової літератури все менше. І нинішня ситуація в Україні тільки сприяє цьому. Криза, розпочата ще в 1990-ті, в період гіперінфляції, коли професори виходили на ринок, щоб продавати свої книжки (а це для них — найбільший скарб!), і досі засіла в голови багатьох. А як інакше пояснити той факт, що наклад, по суті, єдиного фахового журналу світової літератури, аналога відомих польської «Літеритури на сьвєцє», американського «Нью-Йоркера» та російської «Иностранной литератеры» лише близько 2000 примірників... У будь-якій цивілізованій країні держава вже давно б мала забезпечити повноцінне функціонування такого видання, власне, таким самим шляхом пішли росіяни, заручившись підтримкою Міністерства освіти. Або ж мав знайтися благодійник-меценат, який міг би увічнити своє ім’я, закарбувавши його на шпальтах видання серед добродіїв, чия благочинність допомогла відродити часопис, що вже сам по собі є легендою.
А в нас перспективніше вкладати гроші у футбол, у дорогі брязкальця, але не в науку та «продукти» людського розуму й духу, в нетлінні скарби світової культури, які подарували Овідій, Сервантес, Шекспір, Бальзак, Дюма, Гоголь, Шевченко, Достоєвський, Цвєтаєва, Фаулз, Еко, Павич... Ми в гонитві за миттєвим забуваємо, що людина — не лише біологічна оболонка, але, щоб це зрозуміти, потрібно здійснити над собою духовну та інтелектуальну роботу. Сліпий не побачить сонця. Перед тим, як увійти до раю, герой «Божественної комедії» мав промити очі. Так само і в царині гуманітарній. На жаль, ані українська держава, ані Міністерство культури і туризму, ані Міністерство освіти і науки України й досі за всі роки Незалежності не звернули уваги на видання, на якому виховувалися мільйони читачів. Складається враження, що люди, які приходять у політику, або нічого в дитинстві не читали і досі цього не бажають, формуючи покоління споживачів, або це цинічні невігласи, «врєменщики», як писав Юрій Мушкетик, для яких байдуже, яким буде імідж України у світі. Адже світове визнання починається саме з пошанування себе і найкращих своїх здобутків.
Доводиться констатувати, що поціновувати себе ми не вміємо, принаймні, так запевняють «наші» політики різного кольору. А як інакше пояснити таку ситуацію, що журнал, який подарував українському читачеві тисячі романів, поетичних добірок, цікавих статей, розвідок, інтерв’ю, оглядів — і досі залишається без державної підтримки! Хочемо чи ні, але журнал «Всесвіт» є тим об’єктом, який мала б підтримувати саме держава, хоча і приватне меценатство наразі також є вкрай потрібним для успішного розвитку. Розумію, сьогодні більшість воліє миттєвих результатів. Але жодна перемога на Євробаченні не забезпечить того результату щодо світової співпраці у царині культури, як це може зробити співпраця через журнал, який має величезну історію, редакція якого пам’ятає П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана, Д. Павличка, М. Лукаша, Г. Кочура... Сьогодні журнал вирішив створити міжнародну раду, до якої мають увійти знані в усьому світі автори, перекладачі, науковці. Вже погодилися взяти участь Милорад Павич і Віра Річ, Олжас Сулейменов і Борис Акунін, йдуть перемовини з Марйо Варгасом Льосою і Гаролдом Блумом та іншими.
Говорячи про деградацію в суспільстві, про брак інтересу учнів до книжки, Міністерство освіти чомусь і досі не наважилося надати підтримку такому журналу, який би міг знадобитися будь-якій вчительці зарубіжної літератури. Річ у тому, що учням цікавіше мати справу не лише з текстами, створеними великими письменниками колись, а й знати, що література твориться і тепер, на їхніх очах. А в нас натомість автори програм думають лише про те, як би спростити програму, вилучивши з неї якомога більше авторів. І це лише вершечок айсберга в цій проблемі. У нашій країні престиж філолога девальвовано. Знавець світової літератури, якщо він володіє іноземними мовами, може отримати набагато більше пропозицій на ринку праці з боку перекладів у царині бізнесу, але не з боку наукових інституцій. Робота в журналі «Всесвіт» сьогодні тримається на великому ентузіазмі його керманичів, передовсім шеф-редактора Олега Івановича Микитенка та головного редактора Юрія Микитенка (PhD у галузі літературної компаративістики).
Сьогодні журнал існує не в руслі культури, а всупереч чиновницьким механізмам адміністрування сучасної української культури, в яких немає місця для таких «неприбуткових» проектів, як журнал «Всесвіт». Можна сказати, що 16 років журнал функціонує в ситуації опору українському чиновницькому нехлюйству і цинізму, адже, якщо державі не потрібні такі журнали, то це означає лише те, що чиновництво чинить політику відучування від справжньої культури, адже завжди поряд із масовою культурою мусить існувати елітарна, як поряд із високим бароко є низьке. Якщо ж еліту знищити, то в такому разі нація ніколи не зможе мати гідного майбутнього. В нас у просторі хамства і цинічного карнавалу в політиці про код культури забули. А це чи не найгірший діагноз, який може встановити історія.
Наразі ми підходимо до потреби зробити висновки і дати відповіді на такі запитання:
— Якою є функція літературного часопису відповідно до нових соціально-культурних реалій, як часопис має адаптуватися до тієї культурологічної парадигми?
— Що потрібно зробити, аби журнал став не лише містком до світової літератури, а й міг зацікавити читачів інших культур, пропагуючи українську літературу у світі?
Історично журнал «Всесвіт» відіграє надзвичайно велику роль у становленні не лише національної культури, а й світової, забезпечує крос-культурні зв’язки. Але варто поставити запитання: яку роль має виконувати журнал у глобалізованому світі? Чи може він бути конкурентоспроможним і забезпечувати далі зв’язок української культури зі світовою? Як збудувати «ендавмент» журналу світової літератури?
Сьогодні варто розуміти, що кордони між літературами різних країн досить умовні. Саме тому кожен номер журналу має демонструвати співпрацю між літературами, лише в такому разі може йтися про те, що журнал є репрезентантом світового літературного процесу. Безперечно, в такому ключі співпраця з посольствами в Україні є обов’язковою. Міжнародна рада журналу «Всесвіт» може бути одним із ключових моментів у підготовці цього проекту, важливо також сформувати раду експертів, літературних критиків, науковців, які б могли готувати для журналу панорамні огляди літератури різних країн. Подібна стратегія журналу забезпечить його потужну участь у вивченні сучасного літературного процесу.
