Лише тепер я розумію, що дитинство я щасливо провела в резервації.
Щасливо, тому що резервація, це, звісно, віддалене місце й огороджене парканом, але всередині є привілеї й частенько більша свобода, ніж у навколишньому великому світі. Плюс матеріальне й соціальне благополуччя приблизно рівне й рівно високе, високий рівень освіти населення усіх трьох вулиць і вирішене квартирне питання формували, звісно, особливе середовище якогось навіть вільнодумства — з одного боку, вже 80-ті роки, з іншого крайня північ, куди вже далі? І ворожі голоси легко лунали з будь-якого приймача. Словом, та сама глуха провінція біля моря.
Коли я вчилася у восьмому класі, татові несподівано дали путівку до санаторію Міноборони. Узимку, звісно.
Місяць я ходила до школи в сусідньому з санаторієм містечку. Боюся, вчителі потім довго ще згадували недобрим словом мій поганий вплив на дитячі розуми випадкових однокласників.
З перших днів я отримала характеристику: «дівчинка хороша, але занадто вільна».
В один з днів до класу увійшла завуч з тіткою з міськвно. Ой, вони були настільки типові — не передати. Просто еталон радянського завуча й співробітника міськвно.
Завуч оголосила, що буде перевірка вмісту портфелів учнів.
Не запитуйте навіщо. Досі загадка.
Поки я усвідомлювала те, що відбувається, видихала й подумки відточувала формулювання гнівної відповіді, діти почали діставати сумки й викладати вміст на парти.
Троє вже продемонстрували начальникові освіти свої речі, коли я нарешті знайшла правильний образ і зі всією гордовитістю поцікавилася: «Обшук? Ми злочинці, мабуть?» — тітка з міськвно обронила дитячий портфель і подивилася на мене очима здивованого удава.
«Це не наша! Не наша, — залепетала завуч, — вона у нас тимчасово, від санаторію!»
«Портфель!» — гаркнула мені міськвношна тітка.
Ситуація подобалася мені надзвичайно — повна безкарність (а що вони могли мені зробити?) і можливість пограти одразу в купу кіношних героїнь.
Задерши одну брову до середини лоба, я вкрадливо поцікавилася: «А особистий догляд буде? І у вас, звичайно, є відповідні повноваження?»
«Встати!» — гаркнула багрова вже тітка.
«Руки за спину, обличчям до стіни?» — уточнила я й перекинула ногу на ногу.
І тут — о, диво! Хуліган з останньої парти, шмигнув носом і запитав: «Ні, ну а чо, правда, це?» — і застебнув портфель. Оскільки виразних пояснень на просте запитання отримано не було — тітки кілька секунд не могли видихнути — решта теж почали складати речі, закривати портфелі й прибирати під парти.
І міськвношна начальниця пішла. За нею кинулася завуч, пообіцявши, що ще з нами розбереться.
Я, звісно, стала героїнею класу й користувалася незмінною любов’ю й авторитетом у всіх, окрім тих трьох, які вже встигли пред’явити свої портфелі.
Ці мене зненавиділи. І навіть намагалися якось пакостити, але рука у хулігана з останньої парти була важка, тож я відбула свій термін у чужій школі в основному приємно.
