Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні.
Леся Українка
Пропоную читачам продовження (почиток див. у №№ 85-86 від 14 травня та 91-92 від 4 червня)
добірки цитат, укладеної на основі Лесиних листів:
Ти права (до сестри Оксани), що не хочеш плакати при таких великих людях: сльози річ дорога, дорожча від бісеру, отже, їх тим паче шкода «метати» перед ким попало, не говорячи вже про свиней, такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи, і не всякий вартий того, щоб дивитись на се дороге намисто...
***
Одно прохання (до Михайла Павлика): не кажіть там нікому знайомим, що зо мною зле діється, бо, primo, ще не можна сказати, наскільки іменно зле, а secundo, у Вас там люблять зарані некрологи писати. Мені-то, — кажу щиро, — од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких до мене людей вони роблять погане враження.
***
Справді, не все в них приємно, але ж се життя, се дійсність, а від неї не замажешся — навіть гіпсом. Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, як би сказати? — podlejszego gatunku (гіршого сорту), а то б ще, може, якось прийшло до згоди...
***
Боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви (до Ольги Кобилянської) зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом.
***
Дивно тільки, як русинам ще не до кінця набило оскому польське «kochajmy sie» — любімося, після якого через 5 хвилин (коли вже русин до послуг непотрібний) наступає «idz do diabla!» — іди до біса!
***
Ей, та вже недаремне ті галичани, що приїздили «шукати собі жінку» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во язицех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок.
***
Що ж робити, коли пані-природа не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши»... Люди теж кажуть мені: «Пиши», але ж се тільки слово, а в діло переводити його маю таки я, ну, яка я, таке й моє діло.
***
На думку лікарів, саме до таких «загрожених» належу я. Прикрий се стан, — щось подібне до католицького чистилища, я б воліла вже рай, або пекло, тільки аби щось виразного!
***
От якби ти бачила, Гусю, як тут (у Берліні) смішно дітей возять в тачках, по двоє в одній тачці! Сміхота! Смішно теж, як багато людей на велосипедах їздять, зовсім, як ті павуки, що скачуть по болоті. Панове в коротеньких штанчиках, а пані в коротеньких спідничках, дуже чудно.
***
Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе.
***
Дякую за листа і прошу вибачити за клопіт (до Івана Франка). Дуже може бути, що я таки персонально з’явлюся у Львові, аби лаятися, з ким варто, і розмовляти по добрості, з ким можна.
***
Але мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, — то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей.
***
І взагалі я витримлива, як всі Косачі, і хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала, а буду лічитися не для того, аби не загинути (того я так хутко не боюся), а для того, щоб жити людиною, а не «скрипучим деревом, що два віки живе», та обидва без користі.
***
Там в Жаб’їм (тепер Верховина у Карпатах) бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігрантів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту російського», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує!
***
У Вас в Галичині (до Михайла Павлика), як мені казали, розійшлися було чутки, що ніби я от-от вмираю. Не журіться, я витримлива, і так хутко світ мене не позбудиться, дарма що надо мною медицина експериментується, мов над морською свинкою чи кроликом.
***
Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері... Шкода тільки, що всі ми — і поети, і не поети — по більшій часті буваєм неварті своїх матерів.
***
Настрій у мене підвищений після розмови з Бергманом (лікарем). Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, аже ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що в наших «світил».
***
Драму «Одержима» все-таки ще притримаю; розправа про драми — моя провина — ще не перекладена, але таки буде перекладена; коли? — Коли бретонець каже, що прийде, то він прийде, але коли — не питайте.
***
Нам тут дуже бракує Вас (до Івана Франка), дорогий учителю (без компліментів!) і Вас (се найбільше), і Ваших пісень, і — Ваших пстругів! Їли ми, правда, пструги від пана Пігуляка, але ті чомусь не були такі добрі.
***
Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування (до Ольги Кобилянської), сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль — адже я мешкаю в шпиталі.
***
Однак я сього не роблю (не б’ю себе в груди), бо маю взагалі нерозкаяну натуру, а волосся моє і так попелясте, то пощо маю його попелом покори посипати.
***
У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною.
***
Я таки довольна, що житиму «в зеленому раю» (хутір Зелений Гай) — адже сього від часу прабабуні Єви ні одна жінка не зазнала! Надто звідси з кам’яного і дуже занадто шумного Берліна, то наші українські зелені простори здаються навіть краще раю.
***
Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні — зроду!
***
Біда наших українських писателів у тому, що вони більш пишуть, ніж читають, а як і читають, то все більш своє, не хотілось би з них приклад брати.
***
Ще та біда, що тут і лікарів добрих нема. Нема гірше, як дурний лікар, часом більше нашкодить словами (знаєте, ота лікарська щирість), ніж поможе рецептами.
***
Багато честі для мене зватись правою рукою дядька (маминого брата Михайла Драгоманова), добре було б, як би мене можна було назвати одним пальцем на його руці, а то вже велика претензія. Більш він мені потрібен, ніж я йому, се певне. Взагалі не ідеалізуйте мене (до Михайла Павлика), я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдисталу, зробленого мимо волі моєї (хто поставив, той і звалив!), удруге сього не хотіла б.
***
Рік на чужині... Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди.
***
Читаючи Ваші (дядина Лесі) і Лідині докори мені хотілось повіситись, — не доводьте мене до сеї сумної катастрофи, а то позбавите світ многих геніальних творів, що мають народитись колись під моїм пером.
***
Робота Ваша (до Михайла Павлика), видно, таки дуже потрібна, та й здається мені Ви з Окуневським не заступаєте один одному дороги, нехай він собі лізе помалу до тієї мети, до якої інші будуть летіти, що ж робити, коли не в усіх є крила.
***
Одним словом, постараюсь не бити байдиків сеї зими і не мостити помосту в пеклі. Ох, не один там мій камінець заложений!..
***
Тим часом живу тут ще, як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру і нічогісінько не роблю. Біда, що ніяк не можу до віденської вимови звикнути і через те ходжу між німотою, немов глуха, — аж прикро.
***
Тільки приїхавши та побачивши, як тут (у Галичині) люди живуть, я зрозуміла ліпше галицькі справи та відносини. Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим.
***
Я не можу так сказати, як Ви (до Михайла Павлика), що мені аби те а те покінчити то вже й померти можна, бо мені такого-такого багато треба писати, що якби жила на три життя разом, то й то ще не знаю, чи вспіла б все те поробити. Та я бо ще вмирати не збираюся.
***
Я очарована звістками з Вашого краю (з Галичини), ще наша доля не загинула, коли у нас такий народ є! І як се так могло скластись, що у такого народу така інтелігенція виросла нецікава (щоб не сказати гірше!).
***
Отож, як бачте, літала я не так по країні фантазії крилатою думкою, як по степах та по водах паровозами та пароходами. Однак і комарів, і критик, і сперечок мала навколо себе багато. У нас на Україні аби хіть, а сперечатись завжди є з ким.
***
Спасибі пропасниці, вона чогось пробудила в мене охоту до писання і до всякої літератури, а то я, було, що називається «од рук відбилась», сподіваюсь, що пропасниця мине, а літературний настрій зостанеться.
***
А знаєте, я думаю, що не так на Вас (до Михайла Драгоманова) ті різні добрі людці лихі на Ваші політичні і всякі інші теоретичні думки та слова, як, власне, за Ваш чисто український юмор, бо то ж ним Ви можете людину без вогню спалити.
***
Дуже тяжко писати книжки для людей, позбавлених навіть початкової просвіти, як-от наші (волиняни). Але я думаю, що наші люди з натури дуже розумні, бо їх навіть наші волинські школи не можуть дурнями зробити, а вже, здається, для сього не мало прикладається роботи.
***
Але що ж зроблю, коли я, як і всі ми, живу під павутиною? Я думаю, під дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут часом сам собі злиденною мухою здаєшся.
***
З того з’єднання (політичного) нічого не вийшло, а хоч би й вийшло, то користь мала, бо все-таки обидві сторони (поляки і русини) ні крихітки одно одному не вірять і за пазухою ховають добрі каменюки на всякий случай. Окрім того, ця «угода» починає приймати вид, немов русини просять прощення у поляків за давні дурниці, а поляки забирають високий тон, і вже й тепер треба великої коцюби, аби їм до носа дістати, а що ж би то вже потім було!..
