Наші уявлення про життя визначається двома речами: знанням і вірою. Ми або оперуємо знаннями, зрозумілими та доступними всім, або сприймаємо життєві явища на віру. «Двічі по два — чотири» — всім зрозуміла формула, заснована на знанні. Формула «Бог є любов» — питання особистої віри. І так практично в усьому: або розуміємо і знаємо, або приймаємо на віру.
Коли після одинадцятого вересня 2001-го з екранів телевізорів і сторінок газет пролунала фраза: світ змінився раз і назавжди, — я до кінця не розумів суті цих змін. Просто прийняв цю думку на віру. Не розумів навіть після захоплення Норд- Оста, що вже не тільки в Америці, а й в сусідній Росії змінило уявлення про безпеку в сучасному світі. І тільки зараз, коли в Багдаді загинув український оператор Тарас Процюк, я зрозумів, як змінився світ. Змінився раз і назавжди.
У цьому новому світі не важливо, де ти народився, де живеш і яке у тебе громадянство. Важливо, що ти вмієш, наскільки ти професіонал у своїй справі. Тарас народився в Україні, навчався в Росії, останнім часом жив у Варшаві, а працював на транснаціональну інформаційну корпорацію Рейтер. Працював професійно — в Рейтері високі стандарти. Працював у Косові, Чечні, в Афганістані. Працював у Багдаді. Там він загинув.
Ні, не загинув — його вбили. Вбили, виходячи з нових уявлень про правила ведення війни. І це також світ, що змінився. Світ, у якому війну починають через підозру: інспектори ООН так і не знайшли зброї масового знищення. Ніхто переконливо не довів, що вона у Хусейна є. Але це нікого не зупинило. Не хочеться вірити, що тепер у світі завжди буде так, але факти — вперта річ.
Тараса Процюка вбили на першій великій війні світу, що змінився. На ній воюють високоточною зброєю, скидають бомби ціною в сотні тисяч доларів і бережуть кожного солдата. І я не вірю, що високоточний снаряд із танка ціною в мільйони доларів потрапив у готель з журналістами випадково. Не вірю, що цілилися в снайпера на першому поверсі готелю «Палестина», а випадково попали в корпункт Рейтера на п’ятнадцятому. Не вірю, що в Багдаді випадково розбомбили корпункт «Аль-Джазіри». В новій війні випадковостей вже немає. І на цій війні бої йдуть не тільки в пустелях і містах — бої йдуть в телевізійному ефірі і на сторінках газет. Тут б’ються за свідомість, за громадську думку. Український журналіст разом з арабськими, іспанськими та багатьма іншими розповідав правду про війну. Схоже, це не всіх влаштовувало.
Сьогодні ми не знаємо імені вбивці українського журналіста. Так само як не знаємо, ім’я вбивць Георгія Гонгадзе, Джона Кеннеді чи Улофа Пальме. Хочемо знати, але не дуже віримо в те, що це колись стане можливим. Але ми знаємо, що ім’я вбивці Тараса Процюка може і, більше того, мусить бути назване офіційною американською владою. Нехай вони знайдуть у собі мужність посадити на лаву підсудних людину, яка вистрілила з гармати по журналісту! Нехай візьмуть приклад з росіян — вони посадили на лаву підсудних полковника Буданова. І нехай суд визначає міру провини американського танкіста. Цей процес може тривати роками, як роками триває суд над Будановим. Але нехай він розпочнеться, і тоді я повірю: справедливість у новому світі для всіх одна. В Америці, Росії, скрізь.
Після смерті українця Тараса Процюка я зрозумів, як змінився світ навколо України. Я поки що не розумію одного: чому не змінюємося ми, українці? Ми боремося за свободу слова у своїй країні і хочемо знати імена вбивць журналіста Гонгадзе, але ще нічого серйозного не зробили для встановлення імені вбивці журналіста Тараса Процюка. Чи той, хто загинув за кордоном, вже не наш? Чому іспанці, які підтримали на урядовому рівні війну в Іраку, на тому ж урядовому рівні вимагали відповіді, хто вбив їхнього журналіста в готелі «Палестина»? Чому після обстрілу автоколони з російськими дипломатами та журналістами до американського посольства в Москві вийшли десятки тисяч, а після вбивства українця біля посольства у Києві стояло не більше десятка? У Москві людей до посольства вивела партія влади, «Єдина Росія» і профспілки. Я не розумію, де наші партії влади, де наші профспілки? Я не розумію.
Я не розумію, але я вірю. Вірю, що рано чи пізно, ми, українці, змінимося. Змінимося разом із партіями, з профспілками, зі своїми уявленнями про свободу слова. Змінимося, тому що світ навколо нас вже змінився. Змінимося, тому що ми його частина. Змінимося тому, що інакше бути не може. Я не знаю, як швидко це станеться, але вірю, що станеться обов’язково.
