У демократичному суспільстві ухвалення закону про мову як доленосного може відбутися лише на підставі результатів всенародного референдума, проте чинна в Україні влада вирішила не ризикувати. Президент Янукович підписав закон під час своєї відпустки, причому перед тим для створення вигляду його обговорення запросив до своєї кримської резиденції десять відомих осіб, які мали представляти українську інтелігенцію. Розмова з ними за формою не була діалогом, оскільки Янукович рішуче відхилив їхню пропозицію накласти на закон вето, пообіцявши лише створити комісію для врахування деяких пропозицій. Після цього російську мову також без участі громадськості негайно проголосили регіональною в ряді східних областей, де вона викристовується в містах з багатоетнічним населеням, тоді як села — україномовні. Одночасно було швидко оприлюднено заходи для переведення майже всієї освіти на російську мову.
Може видатися дивним, що ухвалення закону, який підриває основи державного устрою, принижує національну гідність переважної більшості громадян, відбулося досить спокійно. При цьому відсутність масових протестів пояснюється не так періодом відпусток чи острахом перед озброєними охоронцями порядку, як тим, що цей закон практично не впливає на щоденне життя громадян, які знають обидві мови та спілкуються між собою кожен своєю або суржиком, який є їхнім гібридом.
Взагалі, вивести українців зі звичайного для них стану пригніченого спокою, як це було під час помаранчевої революції, вдається дуже рідко і не до снаги теперішній слабкій та роз’єднаній опозиції, яку влада завбачливо позбавила справжніх яскравих лідерів. Проте не дуже численні протестні акції й навіть голодування відбувалися по всіх регіонах, причому в них брали участь також російськомовні українці й навіть етнічні росіяни з державним мисленням.
Лави протестувальників були представлені переважно студентською молоддю. Хоча серед них, з огляду на причину протесту, логічно було б бачити тих, кого мовне питання стосується найбільше, а саме — шкільних учителів української мови, університетських викладачів і науковців відповідних академічних інститутів. Але... Не відчувалося також помітної участі українських письменників.
У нас чомусь побутує уявлення, нібито націєтворення є обов’язком гуманітарної інтелігенції, відомих представників якої тепер на західний манер називають «інтелектуалами». Насправді, вони лише здатні продукувати ідеї, втілення яких є справою людей з іншими здібностями, які не розвивають в університетських аудіторіях, що наочно продемонстрував досвід польської «Солідарності».
Інтелігенція з часу її виникнення в Російській імперії завжди була «служилою», тобто повністю залежною від держави, хоч і співчувала простому народу, з якого переважно походила, займаючись його просвітою. Більшовицька влада її ненавиділа, намагалася знищити, замінивши на свою повністю слухняну «радянську інтелігенцію». В сучасній України інтелігенція переважно є низькооплачуваною та незахищеною категорією населення, яка, попри відсутність достойних умов життя, намагається гідно виконувати свої професійні обов’язки. Тому науковці мовчать, побоюючись позбутися жалюгідного фінансування своїх досліджень, а місцева адміністрація посилає вчителів та лікарів гуртом на свої мітинги, змушуючи агітувати за неї під час виборів.
Особливу групу серед інтелігенції становлять журналісти, які оприлюднюють інформацію про події в країні та світі, чим впливають на формування громадської думки. Спроби відкрити правду є для них дуже небезпечними й іноді закінчуються трагічно. Ухвалення нового закону про мову ще більшою мірою звузить доступність незалежних українських ЗМІ в багатьох регіонах та посилить вплив пропаганди, зокрема російської.
Хоч як це дивно, Україна, яка розташована в географічному центрі Європи, досі залишається terra incognita для більшості світу, який дізнається про неї здебільшого із російських джерел, що подають її як частку Росії. Видається незбагненним, чому країна, попри всі підстави, не спромоглася стати могутньою державою та східним форпостом Європи, а лише в короткі проміжки своєї незалежності метушилася, обираючи між західними та східними сусідами. Істинна причина національної трагедії завжди полягала у характерному для українського менталітету нездоланному індивідуалізмі, що не дозволяє об’єднуватися для спільних дій, залишаючи людину в стані «один проти всіх». Самостійне виживання здійснювалося шляхом пристосування до будь-яких обставин і налаштування лише на найближчу ціль, для досягнення якої годилися навіть обман і зрада, що вважалися припустимими вчинками. Таке прикро й соромно визнавати, і тому всі біди українського народу з патрітичних позицій пояснюють «постгеноцидним синдромом» і «відгомоном Сандармоху», хоч розпочалися вони за багато століть до цих подій. Винуватцями завжди вважають різних «злих вороженьків, що «не дали» й «не дозволили» розквітнути Україні, яку зазвичай зображено жертвою, подібною до безталанних героїнь української класики.
Теперішній напрямок руху України в бік Європи або її повернення в обійми «русского мира» залежатиме як від налаштованості світових держав, які останнім часом зосередилися на власних економічних проблемах, але ще більшою мірою від самого українського народу та його здатності захищати свою державність і мову як її складову.
Більшовики у своєму прагненні до світового панування надавали велику роль поширенню російській мови, причому поет Маяковський, виконуючи роль «агітатора, горлана-главаря», писав: «Да будь я и негром преклонных годов, и то без унынья и лени я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин». За радянської доби знання іноземних мов не дуже заохочувалося, оскільки надавало можливість отримання неканонічної за радянськими нормами інформації із закордону, тоді як «ворожі радіоголоси» російською мовою ретельно глушилися. На жаль, у нас досі слабке викладання англійської в загальноосвітніх школах, через що наші люди, коли потрапляють за кордон, опиняються у стані глухонімих, тоді як англійська поширена навіть у найвіддалешніших куточках світу.
Назва статті юриста Олександра Костенка «Мовою міжнародного спілкування в Україні має бути англійська» («День» № 134, 2 серпня 2012 року) досить схожа на назву моєї статті «Другою державною мовою в Україні повинна бути англійська», яку було надруковано там само кілька років тому. Цю полемічну назву я надала, щоб наголосити, зокрема, на нестерпності незадовільного володіння нею науковців, що перешкоджає публікації статей у престижних міжнародних виданнях і робить їхні поїздки на зарубіжні конеференції, по суті, туристичними, залишаючи вітчизняні досягнення навідомими світові.
Загалом я згодна з пропозиціями пана Костенка, хоча вважаю бажаним сформулювати їх категоричніше. Потрібно не лише створювати умови для вивчення англійської, а й суворо вимагати позитивних результатів. Вільне володіння українською мовою та реальне знання англійської має не лише надавати перевагу, а й бути обов’язковою умовою для затвердження держслужбовців на посадах, у тому числі урядових, яке повинно відбуватися через складання двох офіційних мовних іспитів.
Англійська у нас має застосовуватися не лише для міжнародного спілкування, а й у різних галузях, а також сприяти розумінню нашими громадянами демократичних цінностей і засвоєнню норм цивілізованої поведінки.
Мені видається також корисним переклад українського законодавства і важливих документів саме англійською мовою, що має бути потрібним для міжнародного бізнесу та судочинства, замість нереальної ідеї їх перекладу 18-ма регіональними мовами, від російської до гагаузької.
І в підсумку можна зробити висновок: одіозний мовний закон, що встиг наробити багато галасу й шкоди, зникне, коли Україна стане справжньою європейскою державою без торговельних обмежень та візових процедур. Незважаючи на всі сьогодепнні негаразди, я вірю в світле майбутнє України, яка посяде гідне місце серед високорозвинених демократичних держав світу.
