Прогулюючись вулицями Лондона, можна побачити людей із будь-якої країни. Здається, що всього світу тут зібралося потроху. Дехто (відразу видно, що турист) бігає й клацає фотоапаратом. А в інших все серйозно: їдуть на роботу, сплачують рахунки й податки... і мають британський паспорт. Як воно, бути іммігрантом у чужій країні? — У кожного своя історія. Ось із історії 28-річної колумбійки Еліси Террен можна написати сценарій до фільму. Недивно, що вона за покликанням — акторка.
Коли жила в Колумбії, Еліса вела середнього класу спосіб життя. Її сім’я не була дуже багатою, але й не голодувала. Не дуже багато було родичів, бо майже всі поперебиралися за кордон. Жили постійно в різних місцях, бо подобалося переїжджати. Дівчинкою вчилася в дуже престижній британській школі в Боготі, яка їй неймовірно подобалася. «Я б там сиділа днями і ночами», — говорить Еліса.
Тож життя подобалось, і єдине, що змусило Елісу поїхати з рідної Колумбії, було навчання. Спочатку вивчала кінематограф у Іспанії, потім сільське господарство й музику — в Каліфорнії. Перебуваючи там, познайомилася з англійцем. Почали зустрічатися й одружилися. Разом поїхали в Росію (вона вивчала там акторське мистецтво) і нарешті переїхали в Англію у 2005 році. Жили з чоловіком у його будинку. Еліса працювала в ресторані, заробляла на той час непогано — 240 фунтів на тиждень (3120 гривень). Навчилася деяким тонкощам приготування вишуканих страв, і єдине, про що шкодує зараз, — не позаписувала рецепти: зараз мало що пам’ятає.
З чоловіком усе було добре, але потім в один момент обоє відчули, що не можуть бути разом. Тоді вони роз’їхалися, залишившись хорошими друзями, і вирішили не розлучуватися, поки Еліса не отримає громадянство Британії. Переїхала у свій новий будинок і згодом отримала громадянство. Була безмежно щаслива, коли отримала британський паспорт. Найбільше її радувало те, що тепер їй не потрібні візи, куди б вона не поїхала. Тож одразу й поїхала у Францію відсвяткувати свою радість!
Тепер живе у Лондоні вже п’ять років, у Колумбію їздить раз на два роки. Там тато, який теж приїжджає в Лондон провідати дочку. «Я не знаю в світі іншої людини, яка б так любила Лондон, як мій тато! — захоплено говорить Еліса. — Він приїздив сюди, щоб вивчити англійську, і тепер дуже хоче тут жити. Кожного разу, коли повертається у Колумбію, неймовірно сумує за цим містом. Він грає на музичних інструментах і обожнює виступати на вулиці просто неба, а в Лондоні це популярно, і хороші гроші можна заробляти, якщо гарно граєш. Я йому ніяк не зможу допомогти з громадянством, але вірю, що він зможе».
Отримавши паспорт, отримала і право голосувати. На нещодавніх виборах у Британії проголосувала за Партію зелених, бо взагалі вперше в житті голосувала.
В Лондоні досить багато людей із Колумбії: хто легально живе, хто — не зовсім. І зазвичай колумбійці тримаються одне одного, допомагають одне одному, створюють спільноти. Але Еліса, так би мовити, випадає з того кола. Вона звикла всього добиватися сама.
Зараз життя її цілком влаштовує. Чудовий будинок в Брікстоні (вона любить цей жвавий район на півдні Лондона). В неї є улюблене хобі — її сад, який вона облаштувала у дворі свого будинку. На столі завжди лежить здоровенна енциклопедія з садівництва й книжечка про садових птахів Британії. Згадує, що вчила в університеті з сільського господарства. На вихідних відвідує виставки, музеї, театри, або просто займається садом і прибиранням вдома. Іноді може кудись поїхати за місто.
Раніше працювала акторкою, кілька разів знімалася в серіалах та теле-шоу, а зараз має три роботи: одна основна і дві додаткові. Викладає дітям драму (пару разів на тиждень) і допомагає людям з обмеженими можливостями у навчанні, а саме: писати конспекти на лекціях, у неї це з інституту дуже добре виходить. На цих роботах платять 10—12 фунтів за годину (130—160 гривень). А головна Елісина справа — власна театральна компанія, яку вони відкрили разом із іншими акторами і театральними діячами. До речі, різниці немає, чи ти громадянин, чи ні — всі здають однакові документи, щоб відкрити свою фірму в Британії. Перший проект видався дуже успішним. Зараз працюють над наступними.
Спочатку як іммігрант мала деякі труднощі, коли треба було відкрити рахунок у банку, отримати рекомендації, дозвіл на роботу (офіційні моменти). А в повсякденному житті Еліса ніколи не відчувала дискомфорту від того, що вона — з іншої країни, і грубо до неї ніколи не ставилися.
За словами Еліси Террен, не так уже й складно бути іммігрантом. Але є стільки людей, кому зовсім не солодко, чиє життя не склалося за кордоном і кожен день приносить нові труднощі й проблеми, а голова забита лише думками, де б переночувати і що поїсти. В той час як на Батьківщині завжди є підтримка — родичів або близьких друзів, та навіть просто сусідів, яких у Британії ніхто і в обличчя не знає.
