Процеси проти тварин (кримінальні та цивільні) — одна з найдавніших сторінок історії права і культури. Майже до минулого століття тварини виступали підсудними й відповідали за пред’явленими до них звинуваченнями у світських і духовних судах з дотриманням усіх процесуальних формальностей. Це явище, що корінням сягає в глибоку давнину, найбільшого розквіту набуло в добу Середньовіччя.
А було так. Тварини-підсудні притягуються до кримінальної відповідальності, відбувається формальне слідство, їх допитують (тварини мовчать — говорять і пояснюють за них люди), їх звинувачує прокурор і захищає адвокат...
У кримінальних процесах здебільшого фігурують: свині, цапи, кози, бики, корови, мули, коні, коти, собаки й півні. Зберігалися документи, які підтверджують, що тварин заарештовували і саджали в загальну для всіх злочинців в’язницю, часто і в камеру з людьми, що вчинили такі самі злочини. 1408 року на щоденне утримання свині, заарештованої у Франції і звинуваченої у вбивстві дитини, відпускалося стільки ж продуктів, скільки і на кожного в’язня.
Процеси, як правило, закінчувалися засудженням тварин. Збереглися відомості, які підтверджують, що суд одного німецького міста в XVII столітті засудив собаку на довічне самотнє ув’язнення. Та найчастіше звинувачених тварин засуджували повісити, поховати живцем, убити камінням, спалити або відрубати голову. Згодом смертельну кару для дорогих і корисних тварин стали заміняти продажем їх на забій.
Страта відбувалася відкрито, прилюдно, на міському майдані, під калатання дзвонів. Приречену тварину одягали в людський одяг.
1268 року в Парижі було засуджено до спалення свиню за те, що вона з’їла дитину. 1386 року іншій свині за такий же злочин присудили відрубати ноги й голову, а потім повісити.
1313 року у Франції розлючений бик, що втік із стійла, зустрівши людину, простромив її рогами. Суд присудив бика повісити. Вирок було виконано на тому місці, де бик вчинив «злочин».
1474 року в Базелі був засуджений до спалення півень, який нібито зніс яйце і цим накликав на себе підозру, що має стосунки з дияволом. 1567 року один мул був засуджений до спалення разом зі своїм господарем за святотатство. Мулу спочатку відрубали всі чотири ноги, а потім із господарем вкинули у вогнище.
Від кримінальних процесів, які звичайно порушувалися проти домашніх тварин, відрізнялись інші — швидше громадські. Вони були спрямовані проти нечистих тварин — мишей, пацюків, кротів, гусені, різних комах, п’явок, зміїв. У Канаді порушувались процеси навіть проти лелек, у Німеччині — проти горобців, на березі Женевського озера — проти вугрів.
Тварини виступали у процесі як справжні відповідачі. Обвинувачем або позивачем був власник землі чи води, якому завдано збитку. Усі позови до тварин велися з тією ж тяганиною, якою відзначалось узагалі судочинство того часу, і тривали інколи роками. Процеси звичайно закінчувалися засудженням до вигнання. Тваринам-відповідачам надавався певний, іноді довгий термін, щоб вони встигли зібратися в дорогу. Так, у 1522— 1530 роках в Отенському єпископстві страшенно розмножились миші. Жителі звернулися зі скаргою до суду. Невідомо, чим закінчилася ця справа, але «адвокат мишей» здобув неабияку популярність.
1690 року гусінь спустошила околиці Пондюшато в Оверні. Спершу мешканці звернулися до клермонського єпископа, який призначив молитву. Озлоблений народ тоді змушений був звернутися до світського суду, який вирішив, що тварини мусять залишити родючі поля й оселитися на виділеній для них ділянці землі.
Наскільки позови з тваринами траплялися часто і становили серйозний інтерес, видно з того, що юристи вважали за потрібне складати посібники з таких процесів, детально витлумачували в них процесуальні норми.
Сліди процесів проти тварин можна простежити аж до кінця ХIХ століття.
Чим пояснюється це дивне явище, яке має не тільки юридичне, а й культурно-історичне значення? Воно ще й до цього часу не з’ясоване, і факти, що його стосуються, стоять в історії культури осібно.
Таке ставлення до тварин характерне для первісного права, що прийшло до Європи від стародавніх народів. Покарання тварин було широко розповсюдженим у персів. Стародавні греки теж були схильні до правової персоніфікації тварин. В афінському кримінальному праві «все, що могло говорити» підлягало суду в разі заподіяння шкоди.
Учений-слаліст Фрідріх Краус повідав про цапа, засудженого в Росії у другій половині XVII століття на заслання до Сибіру.
Нині все це може здатися смішним анекдотом. Але ж і в наш час у більшості країн ставлення людини до тварин регулюється юридичними нормами. За цими нормами тварина не може нести відповідальності за свої дії. За агресивну поведінку тварин відповідає її власник. Водночас закон захищає тварин від замахів усяких бузувірів і невігласів.
