Так, посада редактора пересічної районки прирівнюється до посади заступника голови районної ради в «табелі про ранги». Хіба не вони, хай і частково, «вседержителі» найбільшого сегмента в нашому інформаційному просторі? Скільки б не ламали дискусійних списів, а всесильною буде приказка «Скачи, враже...». Інакше нічого твого світ не побачить. А якщо й побачить, то на свій страх і ризик переходь у опозиційне чи незалежне видання. Або навпрошки на «біржу з працевлаштування». Будеш без усякого статусу і з туманними перспективами заробітної плати і пенсійного забезпечення. Бунтарі знаходяться. Одинаки. Відчайдухи. Не всі ж герої за натурою або в білих шатах. Що на них чекає в разі, як того вимагає читацький загал, сповідування благородних засад свободи слова, побачив на прикладі свого редактора місцевої газети.
Власть імущі у свій час відмовили газеті міської ради у фінансовій підтримці через принципову позицію редактора, і видання сконало тихою смертю. І це не найстрашніше. Годувальник сім’ї із шести осіб (четверо малолітніх) опинився без зарплати. Оце й усе філософствування про свободу слова. Тож людським фактором не можна нехтувати у підходах до проблем принадної свободи слова, журналістської діяльності. А то чи не всі ми безоглядно вимагаємо від майстрів пера офіри, ідеальної принциповості. А чому тільки вони, журналісти, на кожному кроці мусять чинити по-праведному? Лікарі — ті професійну клятву Гіпократа дають. Журналісти ж, виходить, без будь-якої застороги, присяги там, притьмом на рожон завше лізти мусять? Ну, на Заході за ризик валютою газетні магнати розраховуються. Принаймні, так у кіно показують. А чим розраховуються у нас? Всує нагадувати? У столицях та в обласних центрах справжньому журналістові простіше знайти роботу. А на периферії куди поткнутися? Дивувало, як у нас екзальтовані націонал-патріоти безвідповідально закликали виходити з компартії наприкінці 80-х журналістів iз районки. І куди б вони, бідолахи, працевлаштувалися після неминучого звільнення з роботи? Хіба всі ми, заповзятливі читачі, такі вже взірцево моральні, закликаючи тільки до праведних вчинків журналістів? І тому не поділяю думки, що, мовляв, влада владою, а все-таки найбільша провина у зв’язку з негараздами щодо свободи слова в державі лежить саме на журналістах. А вони захищені фактично, ну, хоча б від посягань на їхню особу, як, скажімо, правоохоронці? Як, зрештою, «турбувалися» про них і в економічному плані законодавці (аж стогнуть видавці від непомірних податків)? І хто ж тих парламентарiїв вибрав? У царині діяльності ЗМІ повинні спрацьовувати в першу чергу об’єктивні фактори, круто ж напирати на суб’єктивні чинники малоперспективно.
Ще одна деталь. Є в нашому краї газетка з претензійним статусом обласної. Звідки такі заслуги їй дісталися? Редактор там, як комедійний герой з «Весілля в Малинівці», крутить кашкетом і упадає перед кожним главою. А його професійний рівень... Треба просто набиратись терпіння більш-менш компетентним читачам, щоб прочитати до кінця переважну більшість тих опусів. І що можна вимагати від такого «фахівця»? Справді, як пише професор з Харкова В. Шкода, колись «цукерки» робили професіонали з рядових речей. Нині ж, хто контролює, скрупульозно відстежує процеси в інформаційній сфері на місцях? Чи ставляться якісь вимоги до періодики, не покладаючись на спроможність видань, і не тільки фінансову? Один iз хазяїв згаданого часопису так задекларував свої критерії: мовляв, волію догоджати смакам пересічного обивателя. Яку ж роль кінець кінцем відіграє департамент інформаційної політики в державі, коли уможливлюється вихід фахово неповноцінної, явно ущербної продукції? У таких питаннях відомству І. Драча і карти до рук, щоб не допускати, як це начебто робиться у Франції, наруги над державною мовою, оберігаючи її від віроломних ділків від журналістики. А як і про що писати, справжні її ревнителі знають і без вказівок та підказок з відомства Івана Федоровича. Тим паче, метр зі Львова В. Здоровега про вимоги до фахових якостей журналіста на сучасному етапі принагідно висловився. Його настанови кожному прислужаться.
Чи довіряю інформації з посиланням «із неофіційних джерел»? Вибірково. Але однозначно за таку! Вважаю: якось щодо правдивості й об’єктивності розберуся. Надходила б інформація у наші закутки. Столичним простіше, вони й без газет багато про що можуть довідатись — «від вуха до вуха». Думаю, що особливо дослухатись до рудиментарних совкових пуритан про доблесну стерильність радянської журналістики, яка й на поріг не допускала плітки, — це вже пережиток. Я особисто без комплексів читаю «Бульвар», з матеріалів якого нерідко довідуєшся, що якась, здавалося б, малозначуща і пікантна деталь стає доленосною в кар’єрі політика, митця, бізнесмена... Ну а хто із слабкими нервами чи консервативними поглядами може заплющувати очі на фривольності, читаючи більш-менш пристойного характеру матеріали. Якщо «День», хай навіть на дещицю, переорієнтується з тотальної політики на світську тематику, певно, на «Бульвар» часу і коштів не витрачав би.
З глибокою пошаною і пієтетом, Олексій ПОЛИВ’ЯНИЙ, Миргород, Полтавська обл.
