У фондах Волинської держтелерадіокомпанії є безцінний звуковий архів. Працівники обласного радіо почали його вести ще 1964 року. Сьогодні він налічує вже сотні тисяч метрів магнітної плівки, що зберігає записи спогадів волинян, які творили історію свого краю. Чимало є записів останніх двох десятків літ. Вони присвячені воякам УПА, їх жертовній боротьбі за вільну, соборну Україну, становленню нашої незалежності, внеску моїх земляків у державотворчі процеси.
Нещодавно цей розділ архіву поповнився важливим інтерв’ю. Воно документально свідчить про факти участі в боях на території Волині проти загонів Української повстанської армії підрозділів Радянської армії. Ці записи я виявив на старій касеті, яка майже 25 років зберігалась у робочому столі. Після прослуховування пригадав, що їх зробив під час приїзду в Луцьк на зустріч колишніх солдатів та офіцерів восьмої артбригади, що входила до військ резерву Головного командування.
Після офіційної зустрічі зібралися ввечері в одному з номерів готелю для розмови з кореспондентом радіо за круглим столом. Війну малювали без прикрас, в усій жорстокості.
Колишній командир бригади реактивної артилерії полковник у відставці Аркадій Шейнін серед іншого пригадав і гіркий епізод, пов’язаний із Волинню. Наведу майже дослівно його спогади. В період цензури вони, звісно, не могли потрапити до ефіру:
«У квітні 1944 року наша військова частина брала активну участь у Яссько-Кишинівській операції. Фронт тієї осені вже стояв на правому березі Вісли. Але і тут, в тилу, було тривожно. До нас доходили чутки, що українські повстанці (їх тоді у нас називали «бульбашами» і «бандерівцями») час від часу нападають на невеликі підрозділи регулярної армії. Але ми їх силу не сприймали всерйоз. І жорстоко поплатилися.
...Якогось осіннього дня надійшло від керівництва місцевого НКВС прохання (вважайте — наказ) розбити банду в одному з сіл поблизу Луцька. За плином часу назви його вже не пригадую.
Ми ж, артилеристи, на озброєнні із легкої зброї мали лише гвинтівки. Отож дали їх групі добровольців — батареї Георгія Лоєвського. Вони ще прихопили один петеер, сіли на дві автомашини і поїхали. Супроводжував їх і кадебіст.
Старший лейтенант Чумарін, який був з ними як представник штабу бригади, потім розповідав мені, як розгорталася ця нелегка операція: «Поїдем, постріляєм і переможем...»
Коли прибули в село, до речі, розкидане на хуторах, там не виявили ніякої банди. В хатах були одні старики і жінки. Чоловіків ще влітку мобілізували на фронт. Але тиша не здалась підозрілою. У початковій школі (її приміщення стояло на пагорбку) йшли заняття. На подвір’я до розвідгрупи вийшов з розгорнутим «Букварем» у руках вчитель. На запитання, чи були в селі бандерівці, він відповів, що нікого не бачив з чужих.
Тоді Чумарін і Лоєвський прийняли рішення прочесати ближній лісок. Коли заглибились у зарослий високою травою чагарник, зав’язалась стрілянина. Постріли з-за дерев ставали все дошкульнішими. Із тилу згодом вдарив і кулемет. Це викликало серед артилеристів замішання. Бо ж місцевість була незнайома, і нічого толком вони не знали про сили противника. З’явились перші вбиті і поранені. Вирішили пробиватись назад до автомашин, зайняти оборону і викликати підкріплення».
«Воно, на жаль, прийшло до нас аж на другий день, — скрушно захитав головою командир батареї Георгій Лоєвський. — У тому бою загинули 22 моїх бійці. Серед них старші сержанти Дєєв, Іванов, Разумов, рядові Гавриленко, Гайдамака, Сарапін, Шимко... Їх ми поховали на кладовищі, де зараз меморіал слави».
«Після цієї операції ми зрозуміли, що повстанці вміють воювати. Вони пройшли повну бойову виучку, і це не зібрані наспіх у банду сільські хлопці. Посилили охорону своїх казарм і надалі вже проявляли обережність і не лізли не в свою справу», — закінчив розповідь Аркадій.
