Наприкінці літа більшість тих, хто був у відпустці, повертається додому — назад до звичних маршрутів та нескінченних життєвих кіл. Кожне відвідане місце, напевно, залишило по собі у подорожнього якісь спогади. Але у такі моменти як ніколи починаєш цінувати те, що розгледіти вдається лише на відстані. Те, чого не видно за повсякденною мішурою. Адже неважко помітити, що з-поміж усіх міст, в яких нам доводилося бувати за життя, є ті, чия роль заслуговує більше оплесків, ніж решта. Це міста, в яких ми відпочиваємо, працюємо, живемо...
ЛЬВІВ. Уже вкотре повертаючись зі Львова, цього разу мав чітке усвідомлення, що Львів — це наче добре витримане вино. Як і напій, місто за довгий свій час увібрало в себе п’янке багатство відтінків шляхетного смаку. Ковток за ковтком ці відтінки змінюють один одного, мить за миттю в голові проносяться каскади думок та спогадів. Таке вино завжди залишає по собі приємний післясмак, який ще довго пестить зігріті груди.
Але якщо упитися ним, то може знудити, або, ще гірше, просто пропаде геть відчуття цього милого смаку. Львів треба пити повільними маленькими ковтками, смакуючи, як щось воістину самобутнє й коштовне.
КИЇВ. Їдучи до Києва, не мав особливих хвилювань. Київ — це хліб. Чорний житній хліб, подекуди трохи зачерствілий. Ми їмо його щодня, інколи навіть не звертаючи увагу на смак. Хліб — це ритуал. Хліб — це спокій і певна вершина всього. Якщо ми маємо хліб, життя триває: значить, ми ладні його посіяти, пожати, змолоти і спекти, а отже, ми гідні свого хліба. Ми їмо його щодня, інколи навіть не помічаючи, що він є. Втім одразу помітимо, коли його не стане. Хліб смакує чесною і втомливою працею. Хліб смакує гідністю. А втім всі ми знаємо, що буває й інший хліб. Бувають великодні мазурки і різдвяне печиво — у світі немає нічого смачнішого. Малими ми їли пальцем тісто, з якого матір його пече, не маючи терпіння дочекатися, поки печиво буде готове. Усім нам іноді набридає чорний хліб, і ми чекаємо свята.
РІВНЕ. Але живучи в Києві, повертатися завжди хочеться до Рівного.
Моє рідне місто — містечко, містинко, містятко. І водночас містище, місто над містами. Місто, куди завжди і відусюди повертаюся з жагою і одного разу хотів би там залишитися навіки... Рівне — це вода. Проста чиста джерельна вода. Не тому, що без неї ми не можемо прожити. Не тому, що всі ми вийшли з води, вода в нас, вода рухає нами. А тому, що ніхто з нас не може сказати, яка вода на смак. Ніхто того смаку не відчуває. Але тільки спершу. В дитинстві ми не любимо води. Ми любимо узвар чи кисіль. І лише пізнавши смак справжньої гіркоти в роті, пізнавши солоність сліз, нудотність меду, тернову терпкість — лише тоді ми знаємо, яка вода на смак. Яка вона прекрасна, і як любимо ми її пити. І питимемо все життя. Бо інакше не можемо. Вода — це єдине, що нам ніколи не набридне. Вода оросить землю, в яку всі ми колись повернемося.
Львів — місто, де автор навчається, Київ — де працює, а Рівне — де народився!
