Однією з найабсурдніших і водночас найгаласливіших є проблема надання російській мові статусу другої державної.
Скільки років існує незалежна Україна і скільки разів у ній відбувалися вибори, стільки разів регіонали та комуністи обіцяли своїм виборцям надати російській мові статус другої державної і захистити від заборони. Кожна здорова людина, навіть підліток, розуміє, що в подібній заяві немає ні крихти правди, що це хвороблива вигадка, каприз. Але це дуже вигідна карта, яка нічого не коштує, треба просто нахабно галасувати, і все. Інша справа — пообіцяти людям економічне благополуччя, нові робочі місця, ефективну медицину тощо. Спробуй виконати.
Україна є унітарною державою, в ній проживає понад 130 національних меншин, які мають право на рівноправне ставлення до них. Біда в тому, що ми навіть не знаємо точно, скільки їх є, яка чисельність кожної з них і які є міноритарними (зникаючими) меншинами. Без з’ясування цієї ситуації шляхом проведення перепису населення, без визначення національної структури населення на географічній мапі України надання тій чи іншій нацменшині певних мовних привілеїв буде нелегітимним.
Станом на 1 травня 2010 року українці становили понад 79% усіх громадян України. Всі наявні в Україні нацменшини в той чи інший час, добровільно чи примусово, поселилися в Україні. Ні одна з них не об’єдналася з Україною своєю землею, як це було в Швейцарії, Бельгії чи інших країнах, де є по кілька державних мов. Ні. Більшість з них було поселено на відібраних в українців окупантами землях.
...Після Полтавської битви 1709 р. частина запорожців змушена була переселитися на південь, а на їхнє місце поселилися московити. 1734 р. королева Анна наказала губернаторові князю А. Шаховському вжити всіх заходів, щоб женити переселених сюди москвинів з українками і руйнувати таким чином генофонд корінної нації. 1762—1763 рр. Катерина ІІ видала два маніфести про іноземну колонізацію України...
Політика виселення українців і переселення на їхнє місце росіян активно тривала і в радянські часи. Так, 1923 р. в Україні було 3 млн росіян, 1959-го — 7 млн, а 1970-го — 10 млн. Паралельно здійснювали русифікацію України. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про необов’язкове вивчення української мови в російських школах України; 1961 р. в новій програмі КПРС проголошували політику «злиття націй» і подальшого зросійщення союзних республік; 29 травня 1979 р. на Ташкентській конференції КПРС ухвалило постанову щодо нових заходів зі зросійщення неросійських народів СРСР; 1989 р. ухвалено постанову пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну (російську) мову в СРСР, а в квітні 1990 р. — постанову Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
Отже, в Україну в різний час переселилося багато громадян інших національностей. Українці, незважаючи на національні відмінності, різницю в мові, традиціях, культурі, мирно живуть з ними, багато переженилися, здружилися сім’ями і т. д. Запустили побрехеньку, начебто в Україні забороняють російську мову. Де це було і коли? Навіть усі президенти України, порушуючи Конституцію України, державний статус української мови, відвідуючи південно-східні регіони, виступали російською мовою, забуваючи, що це Україна, що це громадяни України і що між ними є й українці. То кому вони догоджали, кого принижували?
Проте глашатаї «справедливості» вимагають задоволення мовних потреб націй. А хіба Конституція України утискає мовні права якихось народів? Навпаки, у ній надано право вільного розвитку всім мовам і в першу чергу російській. Але те, що значна частина російськомовного населення, зомбована недалекоглядними україноненависниками, не визнає української мови, аж ніяк не є доказом труднощів оволодіння нею, а звичайнісіньким небажанням це зробити.
Відсутність справжньої державної турботи про рідну мову, загравання недалекоглядних політиків перед так званим російськомовним населенням, нахабні їхні виступи про утиски російської мови — все це ображає не лише українців, а й представників інших національностей України.
Ніхто з нас не сумнівається, що нинішня ситуація є результатом тривалої підривної роботи наших «попередников» і їх хазяїв, від яких ми, з одного боку, звільнилися, а з другого — відчуваємо їхню присутність на нашій землі, серед нас. Під час виборчої кампанії знов у повідомленнях ЗМІ серед безлічі різних архіважливих тем майоріла мовна стрічка — «Чому так?» Невже це настільки важливе питання і без вирішення його нам не подолати економічної кризи, не перемогти туберкульоз, рак та наркоманію, нарешті — не відродити славу українського села, високоврожайних ланів пшениці та високопродуктивного тваринництва?
Є над чим задуматися, але зараз не час посипати голову попелом, а треба діяти, значно активніше, ніж до цього.
Хочемо ми чи ні, попри навіть зміни нашого ставлення до Росії після її агресії на українські землі, мовну карту будуть і надалі розігрувати, тому в Конституції, законі про мови, законі про освіту має бути збережена визначена в попередніх варіантах Конституції державницька позиція: Україна — унітарна соборна держава, державною мовою в якій є українська. Необхідно чітко наголосити, що всі наявні в Україні національні меншини є рівноправними, жодній з них не повинні надавати перевагу, кожна нація має користуватися визначеними законом правами і повноваженнями.
У законі України про мови необхідно дати чітке визначення державної і регіональної мов, визнавши правом національної мови на регіональний статус — наявність у відповідному регіоні (населеному пункті, місцевості) не менше 35% населення даної національності. Проте, як було акцентувано вище, питання про надання статусу регіональної якійсь із нацменшин можна вирішувати лише на підставі перепису населення, його волевиявлення і чинного законодавства (а не рішенням громади). Важливо також, щоб, визначаючи кількість представників тієї чи іншої нацменшини, наприклад російської, враховували національну приналежність, а не володіння чи не володіння російською мовою, бо тоді всіх можна зарахувати до російськомовних і зіграти підступний варіант.
У Законі «Про освіту» необхідно не лише розписати права національних меншин, а й порядок їх забезпечення. Визнаючи право кожної дитини навчатися чи вивчати рідну мову, держава повинна перш за все організувати переклад української навчальної літератури на мови національних меншин і забезпечити ними школи, бібліотеки і, безумовно, учнів. Закупівля підручників з інших країн тут не підходить, тому що йдеться про свою школу, зі своїми потребами, своєю історією, традиціями та звичаями. Маючи повне забезпечення навчального процесу українськими підручниками та їх перекладами на національні мови, можна втілювати закон про мови як на державному рівні, так і на рівні національних громад, вирішувати мовне питання рідним словом і книжкою, а не за допомогою танків та закамуфльованих «зелених чоловічків» («Не подходи — стрелять буду»).
