СПОГАДИ МОГО БАТЬКА
«Я народився 1906 року в місті Перемишлі, тодішньої Австро-Угорської імперії. Закінчивши гімназію, а для подальшої науки не маючи коштів, я довший час перебивався випадковими заробітками.
Був помічником адвоката, навчав латинської мови вайлуватого синочка одного багатого добродія, поки доля не закинула мене в село, де була гарна церква, хата-читальня і велика, патріотично налаштована громада. Панотець у своєму триборстві надав мені невеличку кімнатку, харчування і роботу регента в церковному хорі.
Сільська громада за опікування бібліотекою, «Просвітою» і культурним життям (у селі було багато різноманітних гуртків) призначила мені платню, якої, правда, вистачало лише на сигарети, недільну гальбу пива і таку-сяку одежину.
Жили у ті часи галичани скромно, бо кругом одні горби та яруги, орної землі було мало, та й та піскувата — та все ж не голодували. Бувало, в переднівок затягували ремінець на останню дірку, жартуючи — пасхальний піст надходить.
У те, що на Великій Україні голод, вірили не всі, бо ж там «такі масні ґрунти, що встроми вранці в землю кілок, до вечора він зазеленіє». В одних (прокомуністичних) газетах читають: «Україна процвітає», в інших — «Україна голодує». Кому ж вірити?
Та коли в село одного дня приблудився обдертий і виснажений хлопчина аж з-під Проскурова, селяни спорядили віз допомоги для своїх східних братів з буханцями хліба, шматками соленого та вудженого сала, клунками круп і борошна. Діти для своїх далеких ровесників передали навіть кошик писанок.
Мене ж, як молодого і неодруженого, разом із фірманом, задиристим і пробивним парубком, поблагословивши, відправили в дорогу. Десь за два-три дні ми доїхали до Підволочиська, де в розмовах із місцевими мешканцями дізналися, що за невеличкою річечкою Збруч є містечко Волочиськ, де стоїть великий більшовицький «постерунок», який рішуче забороняє надавати допомогу тамтешньому населенню, говорячи: «у нас все есть, а росказни про голод — выдумки буржуазных националистов». Вихід із ситуації знайшов мій фірман, дізнавшись, що за кілька кілометрів нижче по течії ріки є великі зарості лозини, в якій ночами збираються подоляки з надією, що хтось із «западенців» кине їм хлібину чи кусник сала.
Польська «страж погранична» на це дивилась крізь пальці, а от більшовики могли і підстрелити. Я палив, тож мав із собою з десяток пачок сигарет, а фірман швидко порозумівся з якимось «москалем», котрий так димів махоркою, що навіть через Збруч смерділо. Словом, усі клунки ми перекинули на той бік границі і поїхали додому, щоб розповісти односельцям про те, що чули і бачили на границі з радянською Україною».
СПОГАДИ МОГО ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ
«Народився я у 1922 році в селі Ходаки під містечком Коростенем. У нашому лісистому краї голоду ніколи не було, бо ліс і прихистить, обігріє, тетеруком чи грибочками з ягідками побалує. Мужчини працювали на лісорозробках, тартаках, традиційно корчували просмолені соснові пеньки, в’язали в пучки «смоляки», які з охотою брали міщани Житомира, Києва на розтопку своїх печей.
Жінки і діти збирали і сушили гриби, що також ішли на продаж.
Хоча після революції «червоні» мисливські рушниці в людей повідбирали, та сільці на зайчиків і капкани на більшу дичину залишились. Пшениця в нас не родила, на клаптиках землі, відвойованої в лісу, сіяли жито, ячмінь чи льон, садили картоплю, буряк. Коли у 1932 році прийшло з району розпорядження здати «з диму» по 10 пудів зерна і стільки ж пудів картоплі, а згодом і по 15 пудів буряка, селяни не на жарт стривожились, бо «пусти вовка в кошару, він неодмінно всіх овець винесе». Стали різати поросят і кіз, бо ж чим їх годувати, а лукаві комуністи припинили постачати в село сіль і сірники, щоб у селян ні посолити, ні розтопити було нічим.
У мене була порожня консервна банка, біжу, бувало, до сусідки тітки Килини: «Дайте, тітко, вогню». Нагребу з її печі жаринок і хутчій додому, бо не в кожного було кресало.
У потаєних лісових хащах, у дуплах дерев, під лапами розлогих ялиць, ховали все їстівне. Та протрусивши оселі, «червона мітла» сунулась було в ліс. Але коли кілька чекістів потрапили у вовчі капкани, один втопився у дрячві, а ще одного знайшли на сухій гілляці, то збирачі данини в селі стали показуватися рідше. Може, хтось їм розповів про долю київського князя Ігоря, якого древляни роздерли між двома березами. Та все ж і в нашому селі в ті лихі часи померло від холоду і голоду більше трьох десятків людей».
СПОГАДИ МОЄЇ ТЕЩІ
«Народилась я у 1902 році в мальовничому селі на березі тихоплинної річки Горинь. Це в північно-західному закутку Поділля, за кілька кілометрів від австро-угорського кордону. Кордон тоді був лиш на папері, жандармів я бачила тільки на великих дорогах, а по польових стежках-доріжках туди-сюди швендяли контрабандисти, селяни з різним товарообміном і молодята по своїх сердечних справах.
У сусідньому, вже «австрійському» селі Катеринівці я мала добру подружку Ксеню, бо наші суміжні села пасовисько мали якраз на кордоні, тож цілі літні днини ми проводили біля череди корів і кіз.
У 1920 році більшовики кордон поставили «на замок», а в неподалекому містечку Ямпіль розквартирували «погранотряд», і на польових стежках і ровах стали знаходити зотлілі трупи людей, розповідали, що бачили молоду пару в навічних обіймах. Ранньою весною 1933 року я народила свою донечку Галинку, а через місяць-другий у моїх персах не стало молока. Та звідки воно могло взятися, коли нашу годувальницю, корівоньку Зірочку, забрали до колгоспу, а з нею і мішок зерна з горища та картоплю і буряк з льоху.
Врятувала мене і мою дитинку давня подружка, «австріячка» Ксеня з сусіднього села Катеринівки. На потаємній, одним нам знаній стежині, у заростях тернини, вона один раз на тиждень залишала буханець хліба і глек молока...»
