Кілька днів тому ми з дружиною повернулися з благословенних берегів Анталії, де два тижні відпочивали на пляжах великого пафосного готелю. Відпочинок був найтихіший — пляжний, виїзди не були передбачені нашою програмою, так само, як і контакти з колегами по відпочинку. Лише інколи ми зустрічалися ввечері з такими ж, як і ми, киянами, ділилися спогадами про поїздки до інших країн, а вдень час від часу на пляжі бавили себе розмовами з дідусем та його онуком із Ужгорода. Час минав непомітно аж до останнього вечора.
Саме в останній вечір деяка монотонність і спокій нашого відпочинку пішли шкереберть. А сталося це так. В інтернет-залі готелю з самого ранку до пізньої ночі юрмилися люди різного віку та з різних країн. На дверях зали висіли правила користування : діти до 16 років допускаються лише в супроводі дорослих, користування чатом та мережевими іграми заборонені, час користування одним абонентом обмежується 30-ма хвилинами. Чи треба казати, що більшість користувачів інтернету були саме діти з країн СНД до 16 ти років, які грали в мережі та теревенили у чаті з друзями, які залишилися вдома? Чемні іноземці мліли в черзі на вході до невеличкої некондиціонованої зали і чекали, коли малі задовольняться інтерактивним спілкуванням. Все було так кожного дня — діти зосереджено дивилися в екрани, дорослі чекали. Треба віддати належне дітям — поводилися вони в залі спокійно, нічим іншим користувачам інтернету не заважали. Тричі на день я споглядав описану картину і так само, як і інші, чекав допоки діти закінчать свої забавки, аби дістатися мережі і прочитати останні новини з неспокійної Батьківщини.
Останнього вечора все було як завжди — юрба дітлахів в залі, але цього разу, оскільки дорослих було мало, вони зчинили страшенний галас, стали штовхати один одного, як це буває на перерві в шкільних коридорах. Гамір у маленькому приміщенні стояв стадіонний. Ми з дружиною зайняли місця біля моніторів і намагалися поринути у вир подій з України, але діти взялися гасати поміж щільно поставлених стільців та грати в квача. Дружина спокійно, але досить голосно, попросила малих замовкнути і продовжити гру в безмежному холі, що безпосередньо прилягав до інтернет-зали. Реакція була млява. На якусь мить діти стали розмовляти тихіше, а потім старші почали гамселити молодших, які не знайшли нічого кращого, як відповісти на це дуже дорослим матом. Дружина знов попросила хлопчаків заспокоїтися. Якої там! Тоді в справу втрутився я — гримнув на малих, а як побачив, що реакції нема, підвівся та зібравши дітей в обійми направив до виходу, мовляв, грайте зовні.
На тому запала тиша, але була вона дуже коротка, бо за мить перервав її різкий жіночий крик. Жінка волала не перестаючи, в одній тональності : «Не распускайте руки!». Я подивився на неї. Жінка була на вигляд років 30-ти, добре доглянута, багато вдягнена, що не дивно, бо готель відносився до категорії дорогих. За всіма ознаками — представниця вищого сегменту середнього класу.
Я зрадів, бо подумав, що то є мати одного з дітей. «Успокойте детей, выведите их из помещения, им здесь не место» — відповів я. Жіночка мене не слухала : «Толкайте своих детей, а на этих не распускайте руки» — в двадцяте поспіль повторила вона. Очі її горіли священним полум’ям ненависті і, здавалося, ще мить і все навкруги запалає від тих блискавок, що сипалися з її вогняних очей. В якусь мить прозріння зійшло на неї : «Вы — уголовный преступник, я вызову полицию». Ця формула їй так сподобалася, що вона взялася повторювати її неначе мантру без зупину.
Споглядати спокійно жіночі істерики я ніколи не міг, тому, коли побачив, що жодний конструктив у спілкуванні з даною особою не можливий я спокійно вийшов з-за столу і попрямував до виходу. Жіночка яструбом спланувала на моє місце і в спину мені заверещала голосом, сповненим щирої радості : «Ну, все понятно, вы же с Украины!» (Вона помітила вікно одного з українських порталів, що я забув зачинити і залишив на робочому столі). Я зупинився і мовив до неї : «Вы имеете что-то против Украины?» Вона зміїно зашипіла, непереборна впевненість сяяла в її божевільних очах: «Конечно, вы из страны, где бьют, избивают детей!» Сперечатися з нею я не хотів, тим більше, що проти волі тільки-но дав якийсь аргумент на користь її недоброго відношення до моєї країни. Я повернувся і пішов геть.
Проте, в голові засіла думка, з яких джерел бере жіночка інформацію про страшні дива, що, начебто, кояться в нашій країні? На яку поінформованість простих людей сусідньої країни можна розраховувати, якщо представниця освіченої частини народу має таку спотворену уяву про Україну і таке відверто вороже ставлення до братньої країни? А особливо гірко визнавати, що деяка частина наших співвітчизників будує своє ставлення до рідної країни на основі недружніх заяв преси сусідньої держави.
У цей момент я відчув на собі тягар відповідальності за імідж країни, за те, що необережно я — простий громадянин, йому, хоч і непомітно для інших, але нашкодив. Всю наступну ніч я погано спав, у голові народжувалися фрази моєї суворої філіппіки на захист рідної землі та її людей, марні фрази. Мені стало прикро від того, що змінити нічого не можливо.
Нажаль, ми самі додали негативу (прості люди менше, можновладці більше) до тих негараздів, що ллються щоденно щедрим потоком з екрану телеканалів на нашу багатостраждальну неньку, на її імідж у стратегічно- партнерській північно-східній країні. І я заспокоївся лише тоді, як присягнув, що віднині, особливо за кордоном, буду пам’ятати, що я — представник України, що за моїми діями і вчинками люди судитимуть про мою Батьківщину. Дуже хотілося, щоб про це пам’ятали мої чиновні і не дуже співвітчизники. Світ дивиться на нас — не зганьбимо Україну!
