Усі ми родом з дитинства... З дитинства ми вбираємо звуки і запахи, дотики і кольори, пізнаємо слова та інтонації. Чи захищено і впевнено ми відчували себе в дитинстві, чи добрим до нас був світ? Яким був простір наших емоцій та почуттів?
«Заходить до хати зоря-зоряниця,
І гомін стихає кругом,
І місяць злітає, неначе жар-птиця,
Над тихим і сонним вікном...»
Я пам’ятаю цю колискову зі щоденної передачі «На добраніч, діти», як пам’ятаю привітну співачку і дідуся Панаса. Знаю й іншу колискову, що підспівувала зі своєю донечкою Ніні Матвієнко: «Ой, сонечко ясне, невже ти стомилось? Чи ти розгнівилось — іще не лягай».
Які прекрасні картини супроводжувала ця колискова на ТБ, який спокій і затишок був у серці, яким рідним був світ квітів та пташок.
Коли підростав мій синок, то поспішав щовечора (адже для дитини це — ритуал) до телевізора, де «капітанам — море сниться, а пілотам — висота...». Або Сонко-Дрімко приколисував таких кумедних діточок...
А ось найменшій моїй донечці не пощастило. Народилася вона на сьомому році незалежності України. Тепер, тільки встигнувши порадіти появі на екрані тітоньки Тамари з Грициком, вона має щовечора готуватися до чергового випробування. Мультик же показуватимуть, але російською мовою. Я щовечора також переживаю стрес. Боляче і гірко. Але чому?
Чому дитині не можна присвятити передачу в 15 хвилин рідною мовою? Чому немає такої важливої для дитини колискової пісні, яка б єднала малечу через слова, образи, почуття?
Чому на російському, польському, американському і т.д. ТБ молодшій частині глядацької аудиторії присвячені окремі передачі, спрямовані на особливості певних вікових категорій — дошкільнята, молодші школярі, підлітки, юнаки? Може, хочуть там, щоб молоде покоління росло громадянами, що знають, чиїх батьків вони діти, пишаються своєю Батьківщиною, її культурою, шанують мову і звичаї?
А ще в далекому 1989 році аналог передачі «На добраніч» на литовському ТВ — «Лабанактіс» закінчувався мультиком російським, польським чи іншого виробництва, але завжди з литовським перекладом. Може, хотілося їм, щоб виростали діти — литовцями, а не «хомо совєтікус».
Переконана, що не треба боротися за Україну, вимагаючи виходу «Известий» українською мовою. Більш доцільно відповідальним особам, мабуть, було б придивитися до дітей України — що вони чують і бачать по ТБ, наприклад. Який мають вони вибір і на якому тлі має розвиватися їхня самосвідомість (громадянська і національна зокрема).
Чого ж я зараз хочу? У принципі — небагато: зробити один крок, щоб українським дітям жилося трохи затишніше у рідній країні.
Для цього треба, по-перше, відродити колискову пісню в кінці передачі «На добраніч, діти» (це може бути будь-яка зі старих або нова колискова).
По-друге, показувати мультфільми з перекладом рідною українською мовою.
По-третє, попрохати В. Лапікуру змістити щоденні десятихвилинні акценти від політики «на кухні» на добру вечірню казку чи історичне оповідання для дітлахів. Адже зовнішність у нього підходяща (сучасний дідусь Панас) і до того ж, він разом з дружиною друкує цікаві оповідання у дитячому журналі «Барвінок». (Такі оповідання пробуджують історичну пам’ять, емоції, виховують самоповагу і гідність юних читачів.)
Думаю, що така «політика» має більше прислужитися розвитку народу України, головного його багатства, яке ми не маємо права втратити, — дітей.