При усіх проблемах розвитку в минулому сьогодні Україна та українці все ж поступово, повільно, важко, але самоідентифікуються, і запорукою цього є такі фактори, як багатовікове проживання на своїх історичних територіях, позначених нинішніми кордонами, мовна єдність (навіть попри різноманіття діалектів і проблему суржику), ментальна спорідненість тощо. І хоч російський президент Д. Медведєв на останній зустрічі з істориками Росії у м. Владімірі дещо зверхньо-поблажливо відгукнувся про пошуки українцями «якоїсь ідентифікації», безперечним є той факт, що сьогодні для Росії пошуки цієї «якоїсь ідентичності» набувають все більшої ваги, бо ж «синдром імперської неповноцінності» не дає їй спокійно жити.
Протягом багатьох століть спочатку заліські князі, а потім московити-росіяни затято хапалися за чужу їм історію, культуру, а потім і землі. Наріжним каменем у фальшуванні історії Московії — Великоросії, безумовно, стала спеціально створена російським істориком М. Погодіним теорія «перетекания славянства в Московію». Суть її в тому, що після 1240 року (рік нашестя татаро-монголів на Київську Русь), слов’янство, втікаючи від знищення, «перетікало» в заліські землі. Так і «виникла» Великоросія та великороси, котрі немов «підхопили» прапор слов’янства у знищеної Київської Русі. На підставі цієї «теорії» надалі створився міф про «спільну колиску «трьох «братніх» слов’янських народів (білорусів, росіян та українців) в «дружній» імперській сім’ї під керівництвом (звичайно ж) «старшого брата» (себто сестри), історично набагато молодшого (ої) за «молодшого брата» — Київську Русь. У поєднанні зі сфальшованою Катериною ІІ історією ця теорія мала б створити і утвердити суспільну та світову думку про закономірність спадкоємництва історії Київської Русі Московією. За часів СРСР цій «теорії» нічого не загрожувало, бо історія Київської Русі була «складовою» загальноприйнятої історії багатонаціональної імперії. Але після 1991 року (проголошення незалежності України) питання про виникнення Росії і росіян набрало нового забарвлення і гостроти.
З метою підтвердження або спростування «теорії перетікання» слов’янства з території Київської Русі в Заліські землі — Ростово-Суздальщину видатний російський археолог граф О.С. Уваров (син відомого діяча Росії ХІХ ст. — міністра просвіти О. Уварова, автора відомого висловлювання-тріади, на якій покоїлася Російська імперія і, певним чином, сьогоднішня теорія «Русского мира» — «православие, самодержавие, народность) у ХІХ ст. на території Московської, Володимирської, Ярославської, Костромської, Рязанської губерній здійснив розкопки 7729 курганів, які належали лише мерянському (фінському) етносу VIII—XII стст. На підставі матеріалів цих розкопок граф О.С. Уваров видав книжку «Меряне и их быт по курганным раскопкам». Головним висновком цієї праці видатного археолога був: «Нет в могилах мерян IX—XVI веков ни единой киевской монеты (що свідчило б про зв’язок Київської Русі з цими землями. — Авт.)! А мы все «трубим» о родстве киевской и мерянской земель с далекого IX века!».
Але на карту поставлені такі надзвичайно важливі категорії, як утвердження величі Російської держави, тож велика держава просто не має права мати маленьку угро-фінську історію (маленьку, звичайно, з імперського погляду. — Авт.). Саме цим і пояснюється той факт, що, починаючи з 1169 року (захоплення та зруйнування А. Боголюбським Києва) і донині, минула і сучасна Росія пристосовує історію до своїх імперських потреб. Про ці дії М. Грушевський свого часу сказав: «Вкрадене ім’я» (України — Руси).
Оцінюючи багатовіковий шлях розвитку країни Моксель із угро-фінською культурою та перетворення її спочатку в Московію і, нарешті, в сучасну державу Росію, можна стверджувати: якби не було видатних діячів та представників культури інших народів, яких Росія «своєчасно приголубила та використала» для власного збагачення та звеличування, то не було б Росії в сучасному вимірі.
Ця стаття на підтримку думки-звернення професора Валерія Степанкова «Звертаюся до високошановних українських і білоруських колег-істориків, інтелігенції в цілому, політиків-патріотів, усіх, кому дорога незалежність Батьківщини, не проявляти байдужість, а рішуче обстоювати національні концепції історичного розвитку своїх країн» (В. Степанков «Нова парадигма безнадійного анахронізму», «День» №142-143, 12-13 серпня ц.р.)
