Про легендарну радянську легкоатлетку 50—60 рр. минулого століття, олімпійську чемпіонку XVII Олімпіади (Рим, 1960) Віру Самуїловну Крепкіну я вже писав у «Дні» № 209 від 16—17 листопада 2012 р.
15 квітня 2013 р. їй виповнилося 80 років. Доля у неї дійсно нелегка. Народилася вона в Кіровській області голодного 1933 р. Батько загинув на фронті. Зростала у злиднях. Займалася спортом. Мати працювала прибиральницею, освіта — один клас. У школі Віра найбільше любила фізкультуру. Хороші люди допомогли їй досягти таких спортивних висот.
Крепкіна багаторазова чемпіонка СРСР, срібна призерка чемпіонатів Європи в бігу, рекордсменка світу в бігу на дистанції 100 м в 1958—1961 рр. (11,3 с). Вона перша зі спортсменок почала поєднувати біг і стрибки у довжину. 1960 р. в Римі на XVII Олімпіаді вона стрибнула на 6 м 37 см при зрості 159 см. Ніхто в світі до Крепкіної і після неї не стрибав на таку довжину при такому зрості. За свій спортивний подвиг її було нагороджено орденом Леніна.
1961 р. на святкування піонерського табору «Артек» були запрошені перший космонавт Юрій Гагарін, композитор Олександра Пахмутова, поет Микола Добронравов та олімпійська чемпіонка Віра Крепкіна. Було багато виступів, зустрічей з піонерами. У готелі у Віри Крепкіної вкрали орден Леніна. Наступного року міліція взяла у неї орденську книжку нібито для пошуку ордена. Тепер у прославленої спортсменки немає ні ордена, ні орденської книжки. Вона дивиться на це по-філософськи: «Вкрали, так вкрали, нічого не поробиш, адже слави не вкрадеш».
Стадіони 37 країн світу аплодували Вірі Крепкіній. Великому спорту вона віддала 16 років життя. Відмовилася від престижної роботи з підготовки чемпіонів в Спорткомітеті, а 30 років займалася вихованням важких дітей з інтернату в Бучі. Вони приїжджали до Києва на стадіон «Локомотив» і Віра Самуїловна залучала дітей до спорту, вберігала від поганих вчинків, виводила їх у люди. У цьому їй допомагав чоловік Михайло Степанович та син Андрій.
Спорт практично забрав у Крепкіної здоров’я. Зараз вона інвалід першої групи, 2001 р. їй зробили операцію — замінили тазостегнові суглоби на штучні. Вона насилу пересувається за допомогою палички. Щодня спускається з третього поверху (ліфта в будинку немає) і ходить у дворі по 1-1,5 км. Їй це робити необхідно, щоб розробляти суглоби. Часто хворіє. Багато грошей іде на ліки, масаж тощо. Торік двічі була в лікарні. Умови в 12-й лікарні були такі, що вона приходила ночувати додому (її будинок знаходиться від лікарні в 250 метрах). І кожного разу з неї брали за таке «лікування» більше 2 тисяч гривень...
Звичайно ж, до свого 80-ліття олімпійська чемпіонка Віра Крепкіна чекала якої-небудь державної нагороди. Чемпіонів тієї самої ХVII Олімпіади (Рим, 1960) Віктора Цибуленка (метальник списа) та Івана Богдана (греко-римська боротьба) нагородили орденом «За заслуги» II ст., а двократну чемпіонку XV Олімпіади (Гельсінкі, 1952) гімнастку Ніну Бочарову (вона ще в Гельсінкі стала володаркою і двох срібних медалей) нагородили орденом княгині Ольги I ст. (Указ Президента України № 755/2012 від 25.12.2012). Тепер Ніна Бочарова — повний кавалер ордена княгині Ольги (всіх трьох ступенів). А про Крепкіну спортивні функціонери забули.
Про нагородження Крепкіної ювілейного для неї року я порушував питання перед Національним олімпійським комітетом України ще на початку 2013 р. Через якийсь час мені там сказали, що представлення на державну нагороду має виходити від Міністерства молоді та спорту. Для швидкого вирішення питання я звернувся до народного депутата Олега Ляшка. Він написав лист до міністерства. У грудні 2013 р. я кілька разів телефонував в різні міністерські відомства: відділи, департаменти, федерації тощо. Директор департаменту олімпійського спорту Уманець Ніна Дмитрівна була дуже зайнята (так вона сказала) і обіцяла завтра ж написати куди слід. Через тиждень вона мені сказала, що цим має займатися не її департамент, а відділ фізвиховання (начальник Колодяжний Євген Костянтинович). До нього я не додзвонився, а довго розмовляв із фахівцем відділу Желудковим Віктором Костянтиновичем і з’ясував, що лист від нардепа Ляшка було направлено президентові федерації легкої атлетики Гоцулу Ігорю Євгеновичу 8.10.2013 р., а відповідь Олегу Ляшку — 9.10.2013 р. Ці листи підписав заступник міністра С. В. Глущенко. Довелося зателефонувати й президентові федерації Гоцулу 20.01.2014 р. Його відповідь перевершила всі мої сподівання — такого листа федерація не отримувала і президент обіцяв розібратися. Тож мені довелося побувати немовби Шерлоком Холмсом. Це, звичайно, гумор. А якщо серйозно, то не до гумору, і над цим необхідно замислитися і серйозно. Минуло більше 100 днів після відправки листа й відповіді народному депутатові про виконання. До чого ми дожилися? Це ж справжній бюрократизм.
Мимоволі думаєш: звідки таке ставлення до заслуженого майстра спорту, ветерана ДСТ «Локомотив», олімпійської чемпіонки, інваліда першої групи? Невже всі, хто брав участь у цій бюрократичній тяганині, вважають, що їм уготована вічна молодість, відмінне здоров’я? І як вони будуть почуватися, якщо колись у старості з ними вчинять так само, як вони зараз вчиняють з Крепкіною? Нагадаю спортивним функціонерам, що в Древній Греції олімпійських чемпіонів до рідного міста вносили на руках, всіляко вшановували їх. Імена олімпійських чемпіонів древні греки висікали на мармурових колонах, встановлених уздовж берега річки Алфей. Завдяки цьому стали відомі дата перших Олімпійських ігор давнини (776 р. до н. е.) та ім’я першого переможця. Його звали Кореб, він був кухарем з Еліди. Впродовж 12 століть кожні чотири роки спортсмени збиралися на Олімпійські ігри, і на цей період часу наставало перемир’я для всіх ворогуючих держав. Олімпійських чемпіонів ховали так само як й імператорів та інших високопоставлених громадян у кам’яних гробницях, які збереглися до наших днів. Я бачив на власні очі ці гробниці в Памуккале (на території Туреччини).
Хто з жінок після народження дитини рівно через рік узяв участь в Олімпійських іграх і посів четверте місце, принісши своїй команді переможні очки? Окрім Крепкіної — ніхто! Хто зі спортсменів рівно через рік після важкої хвороби Боткіна (жовтяниці, після якої у школі учнів звільняють від фізкультури), якою вона захворіла в США на змаганнях, прийшов до норми, добився участі в Олімпійських іграх і став олімпійським чемпіоном, встановивши олімпійський рекорд, який ніхто не зміг побити до сьогоднішнього дня? Окрім Крепкіної — ніхто! Хто з олімпійських чемпіонів після відходу з великого спорту відмовився від престижної роботи з підготовки чемпіонів у Спорткомітеті, а зайнявся вихованням важких дітей з інтернату і пропрацював там 30 років, знаходячи в цьому задоволення? Окрім Крепкіної — ніхто!
А закінчити мені хочеться ось цим. Хай на мене не ображаються ті, про кого тут йдеться, і пам’ятають таку фразу: «Велике щастя почути про себе правду — тоді можна позбутися всіх своїх вад». (В. Шекспір. «Багато галасу даремно»).
КОМЕНТАР
Віктор ЖЕЛУДКОВ, головний спеціаліст відділу фізичного виховання різних верств населення Міністерства сім’ї, молоді та спорту України:
— У листі до керівника Федерації легкої атлетики України ми просили ініціювати нагородження Віри Крепкіної. Федерація легкої атлетики відповідає за розвиток легкої атлетики як серед молоді, основної збірної, так і серед ветеранів. У свою чергу міністерство може лише підтримати чи не підтримати ініціативу як центральний виконавчий орган і, як то кажуть, на чомусь накласти відповідну резолюцію. Але не було на чому — має бути відповідне клопотання. На жаль, відповіді на наш листа до президента Федерації легкої атлетики ми так і не отримали. Але Асоціація ветеранів спорту України нещодавно сама порушила клопотання про нагородження пані Крепкіної, тож ми найближчим часом чекаємо від неї такого документа. Міністерство у своїй резолюції підтримає клопотання і передасть у відповідний відділ Адміністрації Президента, де воно піде у свій «кругообіг по столах». Сподіваюся, питання вирішиться найближчим часом. Звісно, Віра Крепкіна заслуговує такої нагороди, ми її добре знаємо.
