Стаття структурно складається з двох частин. Частина перша присвячена харківській угоді між Медведєвим і Януковичем щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської федерації на військовій базі в Криму, переповнена емоційним та справедливим обуренням автора цим фактом, і зводиться до переказу перипетій під час його публічного обговорення. Друга частина має окрему назву: «І знову про українську душу», обстоює негативне ставлення автора до президента минулої каденції В. Ющенка та оформлена як полеміка з читачем В. Галенком. Обидві частини об’єднує замисел, висловлений у назві статті — «національним» кроком — у безодню». Автор намагається представити В. Ющенка призвідцем чергової дошкульної поразки націонал-демократичних сил в обстоюванні української державності.
На мою думку, правомірність та обѓрунтованість такого задуму виглядають непереконливо.
Низка прикладів державотворчої діяльності В. Ющенка як президента, яку в зазначеній статті навів сам автор, а саме: відродження майже стертої з пам’яті сучасників теми Великого Голодомору як засобу етноциду; намагання укріпити позиції української мови, намагання віддати належне героїзму ОУН-УПА, намагання здійснювати незалежну зовнішню політику тощо (під це лосєвське тощо підпадають: боротьба за Помісну церкву, відкриття таємних архівних документів, демократизація суспільного життя; послаблення корупції в закладах освіти шляхом тестування; заходи щодо відновлення історичної пам’яті та національної гідності) підтверджують раціональність цієї — ясна річ, не без огріхів — діяльності. Свідченням останнього є злісна реакція як на державотворчі зусилля В. Ющенка, так і на нього самого з боку кремлівських чільників та їхніх однодумців в Україні. Ця реакція не поступається ненавистю імпер-царів та інтеркомуністів до Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери та інших борців за волю України.
Невисока ефективність державотворчих зусиль В. Ющенка обумовлена політичним багатокутником, яким була і залишається пострадянська Україна і в якому йому випало діяти. Сторонами цього багатокутника є відсутність чи спотвореність національної свідомості у значної частини українців, занижена здатність інтелігенції виконувати свою роль поводиря нації через значний рівень денаціоналізації та розбавленості чужорідним елементом, передчасність законодавчого закріплення норм ліберальної демократії, яке дало змогу антидержавницьким силам діяти легально і зосередити значну кількість виборців навколо російської національної ідеї з її панівною роллю російської мови та з її імперською сутністю. Тут і розбалансованість між гілками влади, і привнесена 2004 року в Конституцію спонтанна, а вірогідніше, запрограмована за межами України «махновська» свавільність уряду та Верховної Ради у відносинах з Президентом, і штучна розпорошеність націонал-демократичних сил та «булавна» пошесть серед їхніх отаманів, і перетворення ветеранських (Цибенко) та церковних (Московський Патріархат) осередків на форпости русифікації.
Але не тільки несприятливі умови й обставини гальмували державотворчі зусилля В. Ющенка. Гальмування посилювала також споживацька, пасивна і безвідповідальна поведінка кабінетних націонал-патріотів, що зводилася до стереотипу: «Ми тебе вибрали — ти і подай нам на блюдечку незалежну, соборну, процвітаючу, українську Україну».
У контексті сказаного непривабливо виглядає негативне ставлення Ігоря Лосєва до В. Ющенка на тій підставі, що той як президент діяв «...недостатньо рішуче, недостатньо енергійно, недостатньо послідовно й системно». Критика І. Лосєвим Віктора Ющенка ще в період його каденції, що не спирається на аналіз реальних умов та обставин, виглядає ще менш привабливо, бо висловлена в унісон зі скандальними випадами кремлівських вождів. Вона явно не сприяла державотворчим процесам, а, навпаки, дискредитуючи авторитет президента, підсобляла противникам цих процесів. Загальне враження таке: стаття і некоректна, і деморалізуюча. Некоректна тому, що в ній відсутнє головне — після каденції Віктора Ющенка Україна являє собою політичне поле, сприятливе для маневру націонал-демократичних сил з метою остаточного утвердження української національної ідеї (за умови усвідомлення вищезгаданими націонал-патріотами відповідальності за долю власної держави). Деморалізуюча тому, що Україна не в «безодні», тобто підстав опускати руки ще немає, бо чергова поразка націонал-демократичних сил є наслідком їхніх власних помилок, які можна виправити, використавши їх як шпаргалку.
