З чим можна порівняти минуле?

Напевно, тільки з ще більш давнім минулим... Коли раннього морозного ранку я побачив з вікна запорізького автобуса міліціонера в кожусі з автоматом, на повороті на дніпропетровський аеропорт, відразу відчув: щось в країні трапилося. І на першій же парі в транспортному все дуже швидко з’ясувалося — помер Брежнєв. Майже відразу всі лекції і заняття в нашому інституті було відмінено. До величезного амфітеатру- аудиторії на кафедру винесли кольоровий телевізор і годинами стали показувати якісь балети, старі радянські фільми, а потім і нарешті — довгі-довгі похорони з подробицями. І тільки, коли труна з «дорогим Іллічем» прямо затарахкотіла в могилу (якось незграбно все це робилося) і все що було до цього оголошено часом «застійним» (чому цікаво, до речі, застійним? Усілякого роду дисиденти дуже навіть активно сідали і висилалися за рубіж, космос освоювався, простий народ дуже навіть бадьоро стояв і відмічався в чергах...), усі спробували потихеньку зітхнути. Але, мабуть, зарано... За черненківських, які потім швидко настали, а потім за андропівських часів усе залишилося як і раніше. Тільки, також одного чудового часу, студентів, школярів раптом стали просто відловлювати в дніпропетровських пивницях, кав’ярнях і кінотеатрах. Мене ж врятувала тоді... літня виробнича практика на вагонобудівному заводі RVR в Ризі. Все національне тут, уже тоді, всіляко підтримувалося, схвалювалося і відроджувалося. Народні пісні, кінофільми, книги, розмовна латиська мова чулися тут звідусіль. Оркестр Раймонда Паулса, часописи «Даугава» і «Родник», газета «Советская молодежь» уже мали тоді своїх вдячних слухачів і читачів. Уже різноманітним і багатим був Центральний ризький ринок...