У зв’язку з початком року Росії в Україні хочеться висловити своє бачення розвитку вiдносин з нашими найближчими сусідами. Якщо 2002 рік був для нас багато в чому роком провальним у плані входження до євроструктур, то нинішній — логічно має стати роком зближення, а то й інтеграції з Росією.
Саме цю думку висловив нещодавно на телебаченні Віктор Черномирдін. Саме до цієї думки схиляють нас і відверті ремарки деяких європейських політиків. Так, експерт зовнішньої політики Німеччини Олександр Рар однією з причин, що заважає Україні йти до своєї євроатлантичної мети, назвав нашу «потенційну ворожнечу з Росією» ( «День» від 20.06.2002 р. ). Щось подібне можна було почути і з вуст професора Раттгерського університету Тараса Гунчака: «Я гадаю, Україні потрібно бути добрим союзником і сусідом Росії» ( «День» від 21.09.2002 р. ). А відомий оборонець українських інтересів Петро Шелест ще 1990 року дивувався в листі до газети «Правда Украины»: «Але навіщо ж рвати зв’язки з Росією?..» І там же закликав: «Будьте пильні, не дайте себе ошукати гаслами фальшивої демократії, політичної демагогії, екстремізму та нігілізму. Сила наша в єднанні на здоровій політичній і моральній основі...» На жаль, схоже, що ми не почули закликів мудрого Шелеста, і тепер «маємо те, що маємо». Тобто маємо зовсім не те, що хотілося, а — те, що вийшло.
А вийшло, як завжди, так собі. Старанно виконавши всі рекомендації МВФ і своїх потенційних західних партнерів з ЄС, Україна не наблизилася, а лише віддалилася в своєму розвиткові від країн центральної Європи і значно загострила стосунки зі споконвічними слов’янськими сусідами. Схоже, настав час «збирати каміння» і повертатися до втрачених позицій, і лише потім, набравшись сил, починати новий рух до євроструктур. Зробити це без російських інвестицій нам навряд чи вдасться, оскільки західним інвесторам Україна явно не сподобалася, а що стосується російських, то, як правило, вони якраз і є частиною великих західних акціонерних і транснаціональних компаній, залучити капітали яких ми марно намагаємося протягом останніх 11 років. До того ж, сьогоднішня російська політика, відверто спрямована на зближення зі США та цивілізованими країнами світової спільноти, з певністю сприятиме досягненню нашої стратегічної мети — входженню до ЄС. Зрозуміло, що російсько-українські інтеграційні процеси мають бути суворо контрольованими Верховною Радою та законодавчими актами, що гарантуватиме Україні повну політичну незалежність.
Хочеться вірити, що 2003 року російські капітали, енергоресурси й міжнародний авторитет зможуть просунути Україну ближче до заповітних євроструктур, пожвавлять, де це можливо, занепалу промисловість, скоротять безробіття і сприятимуть взаємному поліпшенню життя двох братніх слов’янських народів.
