Киянин Юрій Стадниченко у статті «Російської культури світового рівня в Україні не створити» («День», №41) порушив цікаву тему: порівняння здобутків російської культури на території власне Росії з її ж здобутками на території України. Автор аргументовано доводить, що це неспівставні (за своїм рівнем) речі. Тут важко щось заперечити. Але далі йдуть не зовсім логічні висновки. «Намагатися творити в Україні велику російську культуру — це все одно, що довічно бігти за лідером без будь- яких шансів коли-небудь його наздогнати, тим більше — випередити». З цього твердження автор робить такий висновок: «Нехай би творенням російської культури в Україні займалася якась обмежена кількість митців російської діаспори. Тоді це було б нормально».
Нелогічність цих висновків очевидна. Ну чому російська культура в Україні може існувати лише за умов її «невідставання» від російської культури в Росії? Вона просто потрібна нашим росіянам як повітря, от і все. Як можна обмежити розвиток російської культури якимось волюнтаристським рішенням?
Зрозуміло, творити за межами «своєї» етнічної території дещо складніше. Однак ця обставина зовсім не обов’язково впливає на рівень культурного продукту, хоча й визначає нерідко уподобання митця, напрямок його творчості.
Наприклад, російський поет з Рівного Сергій Назаров з любов’ю пише про ліси волинського краю та про рідну школу, яку закінчував у Рівному. Йому ж належать і ось ці пристрасні рядки:
Пока стоят в граните
пелерин
Москва и Петербург —
жива Россия!..
Це означає, що він відчуває себе росіянином, а не представником аморфного «русскоязычного населения». І оцінювати цей факт сусід-українець буде в залежності від того, якими установками керується він сам — чи націлений на безкомпромісну боротьбу «проти когось» або «проти чогось», чи налаштований та творення, розвиток, самовдосконалення.
У першому випадку, не виключено, він сприйматиме поета як «чужинця», а у другому — буде радіти, що поряд є людина, яка високо піднімає «планку якості», допомагаючи тим самим плекати український патріотизм високого ґатунку.
До речі, якщо говорити про культуру «світового рівня», то вона далеко не завжди творилася на «своїй» етнічній території. Скажімо, класик єврейської літератури Шолом Алейхем творив, як відомо, не в Ізраїлі, а в Києві, саме в умовах «засилля» (користуюся терміном Юрія Стадніченка) російської культури. Але це не завадило йому стати геніальним письменником. А як він ставився до української культури, добре видно з його листування: «Коли я писав свої вірші, я, як міг, шукав «Кобзаря», цю пісню пісень Шевченка, і не міг знайти. Я ладен був віддати що завгодно і скільки завгодно. І ось тепер я бачу, що не прогадав би, якби заплатив найвищу ціну бодай за одну його «Катерину».
Якщо слiдувати за логікою Юрія Стадніченка, то що чекає на українську культуру в Криму? Адже на цій території сформувався саме кримськотатарський етнос, а не український. Чи означає це, що там і у віддаленій перспективі буде творити українську культуру лише якась «обмежена кількість митців»? Бо ж якщо «русского духа», як вважає шановний киянин, немає ніде в Україні, то українського в Криму немає й поготів.
Проте кримські поети мало зважають на цю обставину і «грішать» тим же, чим й рівенчанин Сергій Назаров. Так, наприклад, кращі твори Галини Хмільовської не про Бахчисарай чи Сімферополь, а про Київ.
Українська культура в Україні почне швидко утверджуватися, якщо ідея розвитку, якісного росту опанує умами українців, а прихильники боротьби «проти чогось» не заважатимуть творити модерну європейську націю з україномовного населення, бо народу ми таки ще не маємо (?— Ред. ). Дивно вже те, що і за таких умов значна частина росіян прихильно ставиться до нинішньої України. І якщо українці з установками на «боротьбу» намагатимуться загасити вогонь «маяка-конкурента», то «творці» постараються зробити вогонь українського маяка яскравішим. Наскільки малоперспективним є перший шлях, добре видно на прикладі Львова. Усе російське тут якщо і не викорінюється, то принаймні «прибирається з очей». І не можна сказати, що внаслідок цього починається стрімкий розвиток української культури. Ні, високо піднята «планка якості» все-таки потрібна...
Рівно десять років тому відомий лікар-психіатр і колишній політв’язень Семен Глузман говорив про це так: «Мову народу не повернути створенням осередків української мови в містах, доки не з’явиться конкурентоспроможна українська інтелігенція, яка напише, скажімо, чудові посібники з математики чи біології, і студенти читатимуть їх не тому, що написані вони українською мовою, а тому, що вони чудові...».
Хибною є думка про те, що вирішити українські проблеми можна шляхом наступу на все російське чи шляхом його обмеження. Це ілюзія, і вона небезпечна тим, що відволікає увагу від альтернативного шляху — творення високої української якості.
Десять років ми втратили даремно: покоління «борців» за українську культуру виснажилося, так нічого і не створивши. А за цей час вже можна було виростити покоління творців.
