Оголосивши про проведення на сторінках «Дня» «круглого столу» з обговорення причин політичної кризи в суспільстві та можливих шляхів її розв’язання («День», № 59), ми запропонували нашим читачам і екпертам відповісти на ряд запитань. З частиною відповідей ви вже мали змогу ознайомитись на шпальтах «Пошти «Дня» (№№ 69, 73). Сьогодні ми друкуємо листи-відповіді харків’янина Володимира Рапопорта та киянина Ігоря Смушкова.
Зазначимо, що ми не обмежуємо ваші відповіді тільки поставленими запитаннями. Так, даючи оцінку нинішній ситуації в суспільстві, Ігор Смушков торкнувся, зокрема, проблем правового нігілізму та слабкого зворотного зв’язку між владою і народом.
Хочу скористатися пропозицією висловитися про перспективи переговорів опозиції і влади. Багато уваги чомусь приділяється теоретичному дослідженню явища опозиції, аж до етимологічного аналізу самого слова. Але в українських умовах, коли є адміністрація Президента, є уряд, є фактично не підпорядковані йому силові структури, ще є ціла низка відомств, які безпосередньо виходять на Президента або Верховну Раду, можна підтримувати адміністрацію, але стояти в опозиції до уряду або навпаки. Тобто в цих умовах не може бути класичної опозиції. Але це відображає перехідний стан державної влади і аж ніяк не є мотивом для докорів на адресу тієї реальної опозиції, яка є в країні.
Гадається, що наразі важливим є не з’ясування питання, хто з ким і через кого повинен вести переговори. Спілкування влади з опозицією як публічне, так і кулуарне повинне стати нормальним явищем громадського життя, а не разовим заходом з метою виходу з кризи, заспокоєння міжнародних організацій тощо. Переконаний, що якби влада із самого початку повелася нормально, якби Президент одразу ж виступив перед Україною з поясненнями, а правоохоронці казали правду, то не було б ніякої кризи. Опозиція повинна акумулювати громадське незадоволення і донести його до влади. В цьому нинішня опозиція своє призначення виконує. На сьогоднішній день — це незадоволення правоохоронною системою, її діяльністю не на суспільство, а на свої корпоративні інтереси. Історія з Гонгадзе і касетами стала наочним свідченням цього явища, послуживши лише мотивом для вияву громадського незадоволення. Тому критика на адресу опозиції мені видається абсолютно незрозумілою.
Скажу про себе — я ніколи не голосував за А.Матвієнка, О.Мороза або Ю.Тимошенко і не маю наміру робити це надалі, бо я впевнений, що виконувати владні функції вони будуть ще гірше за нинішню владу. Та як у «батька народів» не було інших письменників, так і в нас немає інших політиків, які можуть узяти на себе акумуляцію громадського незадоволення. Саме тому мене менше цікавлять моральні якості опозиції, набагато важливішими є дії влади в умовах кризи. Адже влада має і можливості, і відповідальність, незрівнянні з опозицією.
Як на мене, вихід з кризи — визнання опозиції та її місця в політичному житті. Дати їй доступ до засобів масової інформації, запровадити практику консультацій, зокрема публічних, провідних посадовців, включаючи особисто Президента.
Якщо така практика започаткується — упевнений, криза припиниться, політичне життя стане значно більш цивілізованим, діалог-обмін «люб’язностями» перейде до обговорення того, що справді непокоїть людей.
Якщо коротко, то з опозицією обійтися слід просто: її треба помічати і на її вимоги треба реагувати. Тоді не буде ні криз, ні проблем з міжнародними організаціями.
