Пригадую, як наприкінці горбачовської перебудови, а на ідеологічному та інформаційному фронті — справжньої відлиги- журналісти активно взялися за розсекречення різного роду спецпідрозділів, якими користувалася компартійна верхівка. Тоді в поле зору громадськості потрапили спецмагазини, їдальні, теплиці, ферми, санаторії, будинки відпочинку і навіть сауни та броньовані автомобілі. Не кажучи вже про елітні будинки та котеджі, що за високим парканом та з посиленою охороною. Усі ці об’єкти не лише належали до секретних, а й вважалися, по суті, державною, а отже партійною таємницею, за розголошення якої, але за іншою статтею, можна було потрапити і за грати, в тому числі рядовим членам партії. Тому кожен такий факт, витягнутий журналістами із тіні, викликав тоді і здивування, і обурення. Адже компартійна пропаганда постійно наголошувала на тому, що усі перед партією рівні. А виявилося, що були, як говориться, і «рівніші».
На початку незалежності цей процес, який дотепники назвали «вивертанням кишень», ще більше активізувався. Відбувалося щось на зразок експропріації. Часто — у самих себе. Відмінність від 1917 року полягала лише в тому, що більшовики руйнували все буржуазне до основи, а вчорашні компартійці, які дорвалися до влади й до нібито державного, а насправді компартійного майна, ставилися до нього обережно, з прицілом на його майбутню прихватизацію. Так воно згодом і сталося. І мова не тільки про підприємства, що відомо, яким чином опинилися в руках людей далеко недержавного мислення, а тим більше не прихильників захисту державних інтересів ,— про це знають усі. Але не всім відомо, що нікуди не зникли ні спецферми, ні спецсанаторії, ні спецлікарні, ні спецмисливські господарства, ні спецтеплиці й т.д. Їх майже по-братському розділили між собою адміністрації президента, Верховної Ради й Кабінету Міністрів. І утримують за немалі державні кошти. Причому кожна із цих верхівок влади має свою, так звану «ДУСю», яка ревниво береже та охороняє свої спецоб’єкти своїми закритими спецуказами, спецрішеннями і спецпостановами.
Так що спадковість у цьому передається, як естафетна паличка, — з рук у руки, незалежно від того, хто займає посаду президента України, прем’єр-міністра чи голови Верховної Ради. Як говориться, сито їсти й розкошувати хочуть всі. Тим більше — за рахунок державного бюджету. І немає значення ні колір партійного прапора та квитка, ні політичний світогляд, ні ідеологічні засади. Як писав Павло Глазовий, «біля корита всі однакові, єдині: червоні, білі, в смужечку і сині».
Тож нічого дивного немає в тому, що практично кожен високопоставлений чиновник, а передусім, міністр чи голова якогось відомства, починає свою діяльність не із заглиблення в державні справи, не з власної концепції розвитку галузі, а із заміни службово-персональної машини та облаштування робочого кабінету. Мало хто обмежується лише перестановкою стільців. В основному замінюються всі меблі, килимові доріжки, перефарбовуються стіни на смак шефа, а деколи навіть під колір його очей. Хоча рік чи менше тому попередник робив теж саме. А чому б не уявити себе удільним князьком, якому за державні кошти все можна. Причому, цей ремонт проходить із великим розмахом, із залученням найкращих майстрів, яких вишукують по всій Україні. І робиться це на очах у працівників, яким часто доводиться працювати за ускладнених умов. Але вони терплять і мовчать. Та й кому поскаржишся, якщо Рахункова палата Верховної Ради та КРУ регулярно проводять перевірки та ревізії, після яких називаються величезні суми грошей, витрачені на персональні витребеньки високих чиновників. Але жоден із них після цього не зазнав особистих фінансових втрат, заплативши із власної кишені штраф. Отож усе продовжується, як у старому відомому прислів’ї: «Собака гавкає, а караван іде». Зате збитків зазнає держава — й не на один мільйон гривень, які сьогодні не були б зайвими, зокрема, у Пенсійному фонді України. Але на ці кошти в попередні роки не звертали уваги.
Ліфт для міністра
Найбільш оригінальним серед усіх високопоставлених чиновників останні п’ять років виявився екс-міністр Міністерства охорони навколишнього природного середовища України Василь Джарти з минулого уряду Віктора Януковича. І справа не в тому, що, зважаючи на за його професійні знання та трудові набутки, можна сказати, що він опинився не в тому кріслі. Це у практиці наших урядових команд вважається зараз «партійною доцільністю». Новоспечений міністр просто переплутав державне міністерство з комерційним офісом. А старші колеги по партії й по уряду надали йому повну свободу дій. Отож із донецьким розмахом узявся він за облаштування не лише окремо взятого персонального робочого кабінету, а всього окремо взятого шостого поверху, який неофіційно оголосили вотчиною міністра. Тож кому надати на цьому поверсі кабінети, а кого переселити нижче — визначав уже сам шеф. Відповідно, кількість працівників міністерства, достойних особистого спілкування з міністром, була різко обмежена. Особливо висококваліфікованих спеціалістів із солідним стажем, яких обурювала некомпетентна політика не в інтересах держави. Їх просто скорочували.
Потрапити на шостий поверх можна було лише за спеціальними перепустками. І то — особам, яких персонально визначав міністр. По суті, поверх було оголошено... закритою зоною міністерства. Відповідним чином відбувалося і спілкування з працівниками. В основному через охоронців міністра. І то — тільки через поріг дверей. В інший спосіб потрапити на прийом було неможливо. Чим не спецоб’єкт нового зразка? Колишнім компартійним міністрам і приснитися таке не могло.
Але і це ще не все. Фантазія міністра пішла далі. Йому стало недостатньо закритого, ізольованого поверха, броньованих дверей, персональної охорони, обмеженого доступу не лише до кабінету та приймальні, а взагалі на поверх, де були робочі місця заступників. За вказівкою міністра було обладнано ще й спецліфт, який обслуговував персонально лише його та найбільш довірених осіб, які знали секретний код.
На щастя, поїздити персональним службовим ліфтом міністру-регіоналу довелося недовго. І не тому, що охоронці, як караул біля кабінету відомого вождя, втомилися. І тим більше не тому, що вище керівництво вказало міністру, який діяв ніби у власному особняку, на його поведінку, м’яко кажучи, не гідну високорангового державного службовця, члена уряду. Навпаки, як би уряд Януковича продовжив своє, за словами екс-першого віце-прем’єра Миколи Азарова, «успішне» керівництво державою, досвід Джарти мав би послідовників. Бажаючі піти його дорогою вже з’явилися. Але просто змінилася урядова команда й довелося опускатися донизу. Разом із охороною. Але, як і варто було очікувати, без відшкодування завданих збитків.
Тому не дивно, що в минуле разом із попереднім міністром відійшла лише його охорона. Усе інше, про що йшла мова вище, новий міністр Георгій Філіпчук не тільки із задоволенням успадкував, а й продовжує удосконалювати. Хоча, здавалося б, має бути навпаки, — адже дісталася йому ця посада за квотою парламентської фракції БЮТ в уряді Юлії Тимошенко, який нібито намагається здійснювати «український прорив» зовсім іншими методами. В усякому разі, на словах. Але для міністра Мінприроди надто вже привабливими виявилися новації попередника. Тому поки що змінилися лише коди й трохи розширилося коло довірених осіб, які з власного благословення міністра можуть користуватися його ліфтом та вхідними дверима на шостий поверх. Правда, навіть не всі керівники департаментів удостоєні такої честі. А що стосується керівників відділів, а чи спеціалістів нижчим за рангом, то їхне спілкування з міністром практично неможливе навіть при гострій службовій необхідності. Вас пошлють по міністерських лабіринтах. А тим більше, якщо це ваша власна ініціатива, чи особисте питання. Міністерські спецправила таке спілкування не передбачають. Так що уряди й міністри приходять і відходять, а «спеціальний» дух залишається.
Повірте, ніколи б не міг подумати, що міністерство, яке за змістом і формою своєї діяльності має бути найбільш відкритим і прозорим для суспільства, стане для нього закритою зоною. Адже в першу чергу воно зобов’язане дбати про безпеку навколишнього природного середовища, стан якого залежить, у тому числі, й від участі громадськості. Сам собою напрошується висновок, що на тому ізольованому поверсі, який із навколишнім світом зв’язує лише спеціальний ліфт за броньованими дверима, йде зовсім інше життя: таємне, непрозоре й не завжди в інтересах держави. Інакше — для чого створювати такі спеціальні умови для керівництва міністерства? Судячи з останнього засідання Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи , і справді- не все чисто і прозоро в цьому напівзакритому «королівстві». Але це вже компетенція інших органів.
