Андрій Бурлюк, математик з Києва («День», №132 від 27 липня 2001 р.) ставить дивні запитання, але редакція запрошує відповісти на них, зокрема: «Чи можна навчити любити рідну (за національністю) мову? Скажімо, державним протекціонізмом?»
Відповідаю. І не можна, і не треба. Проблема в іншому — як зберегти спадкоємність мови, як зберегти національну ідентифікацію українців?
Любити рідну мову мають філологи, а населення просто користується нею. Але як користується? На Західній Україні ця мова засмічена діалектизмами та русизмами. На Східній — начебто російська, але переповнена українізмами та українськими формоутвореннями, граматичними формами української мови. Між Заходом і Сходом цілий водоспад перехідних варіантів.
І всі люблять свою мову. Мовчки. Бо іншою не володіють.
Разом з тим і «західняки» і «східняки» прекрасно розуміють одне одного, особливо у бізнесових справах. І коли доводиться щось вирішувати, то й «західняк» деякі слова, невластиві для нього вживає, і «східняк» пересипає свою мову дещо незвичними для нього словами.
Тому я переконаний, що для переважної більшості громадян України не існує проблеми мови. Вони її вже вирішили: у кожної місцевості є свій діалект. Мені, наприклад, доводиться спілкуватися з мешканцями різних регіонів, і мимоволі я сам переходжу на близький до їхнього суржик, тобто я нормально сприймаю суржик хоч російськомовний, хоч україномовний, лише російська мова в ЗМІ мене дратує, тому що вона наближає суржик до Булгакова, а я хочу, щоб суржик наближався до Шевченка.
Проблема, звичайно, є і полягає в тому, якою буде українська мова в майбутньому. Чи буде вона ближчою до мови Гоголя, Булгакова, Некрасова, Короленка чи до мови Котляревського, Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка або тих же Симоненка та Стуса?
Десь року так 1960-го я вперше в тролейбусі попрохав передати гроші на квиток українською мовою. Мій стан я й досі пам’ятаю. Мурашки побігли тілом. Бо це був свідомий виклик. Уже тоді я слухав лише програму «Промінь», адже на першій мовлення переважно було російське. І сьогодні мене буквально трясе, коли я чую російську мову на українських радіо- і телеканалах. Це щодо того, чи треба показувати «Омелю-дурника» російською мовою.
Але це про мене і про Андрія Бурлюка. Мене трусить від обурення і його трясе — тільки з протилежних причин. А як же об’єктивно?
Оглянiмося на сусідів, близьких і далеких. Чехія, Ірландія, Нова Зеландія. У чехів, це вже всі знають, лише двірники розмовляли чеською. Але була національна свідомість і потреба національної ідентифікації. І протягом 10—15 років, при належному державному протекціонізмі, заговорили чеською всі.
Ірландія на базі давніх манускриптів практично в лабораторії створила власну мову. Природно, те, чого бракувало в тих манускриптах, вони доповнювали англійською. Але це вже їхня мова, і вже 80 років вони її впроваджують. Справа йде важко, але не безнадійно.
У Новій Зеландії згадали про мову аборигенів, почали її вивчати і мають намір впровадити повсюдно. Можливо, в результаті вони лише запозичать із цієї мови окремі звороти, слова, конструкції, але це вже буде їхня мова. Бог їм у поміч!
Висновки для нас. З російської в майбутній українській залишиться, можливо, навіть більше, ніж залишилося в українській від польської. Але вона має бути більш українською, ніж російською. А для цього необхідно примусити чиновника і освітянина (інших примусити неможливо!) користуватися українською літературною мовою позаминулого століття. Якщо це комусь із тих 5% не подобається — вони можуть робити оргвисновки для себе особисто. Але нації необхідно ідентифікуватися саме як українській нації, і для цього необхідна єдність мови. Це розуміють усі, лише по-різному: 95% вважає, що така єдність уже є, а 5% ще сперечаються. Якби сьогодні заборонили російську мову в ЗМІ — ніхто цього й не помітив би, хіба що частина з тих 5%. Але якби сьогодні заборонити українську — помітили б і протестували б значно більше, у тому числі й так звані російськомовні, бо це зачіпало б їхнє уявлення про свою ідентичність.
Як говоритиме народ — такою буде і державна і літературна мова. Ймовірно, що вона буде десь такою, якою розмовляють тепер у селах Луганщини.
