Як відомо, в єдності — сила народу. Про це знає кожен, але не кожний прагне до цього. І навіть в українських церквах (крім УПЦМП) співають: «Боже, вислухай благання... Боже, нам єдність подай!..» До національної єдності закликали видатні наші церковні та світські діячі. Особливо велика заслуга на цій ниві належить Андрею Шептицькому та Іванові Огієнку. Митрополит Андрей Шептицький, будучи людиною дуже багатою і впливовою, чимало зробив у царині згуртування української нації, вказав чіткі орієнтири. У ХХ ст. він був однією з центральних постатей Галичини. Він дбав про освіту, культуру, допомагав приватним школам, дитячим садкам та «сиротинцям», підтримував українські видавництва.
Вістря просвітницької діяльності А. Шептицького було спрямоване на утвердження християнської моралі й духовності народу. Він жив скромним чернечим життям, прибутки віддавав на потреби людей. Заснував церковний музей, який згодом став українським Національним музеєм. Митрополит Шептицький повчав священиків, як церква повинна виховувати християнські чесноти: «...християнські церкви в Україні мають сповнити завдання — дати українському народові єдність, мусять позбутися духу розколу та ненависти, який спричинює ворожнечу усередині українців. Усі, скільки нас є, маємо зробити все, аби примиритись і в собі самих побороти розкол і ворожнечу супроти братів». Шептицький висунув концепцію Єдиної української церкви. Він вважав, що москвофільство — то глибока рана на тілі української нації, з якої мають користь чужинці.
Вельми знаменною є праця Шептицького «Як будувати Рідну Хату». Митрополит відчував, що день волі українського народу настане. І він не помилився. Проте Україна, здобувши волю, так і не стала українською. Він, зокрема, писав: «Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не постане, коли українські самостійники не зможуть завести поміж собою єдности у всіх напрямах...» Слова пророчі! Він також вважав, що співпраця з ворогами є недопустимою.
Митрополит Шептицький прагнув об’єднати українські церкви в одну помісну українську церкву. Гостро критикував і протестував проти руйнування польським урядом православних церков у західних областях України, зокрема на Холмщині та Підляшші (1944 року відійшла до Польщі, подарунок Сталіна). Його праця «Як будувати Рідну Хату» — це дороговказ, як морально оздоровити українську спільноту, як прийти до взаємної згоди і єдності. Без такої єдності ми не зможемо побудувати сильну, заможну, процвітаючу державу.
Іван Огієнко своєю діяльністю багато зробив для консолідації української спільноти. Він, будучи міністром освіти, а згодом — міністром ісповідань (1918—1922 рр.), знаходив порозуміння з національними меншинами і досягав бажаної мети. Він скрізь впроваджував українську мову в усіх сферах з обов’язковим ужитком її згідно з законом Центральної Ради. За один рік, із 1918-го по 1919-й, Огієнко домігся впровадження української мови у всіх навчальних закладах. Огієнко вважав, що Україні не потрібна внутрішня боротьба, бо вона виснажує наші сили, вона роз’єднує наш народ, веде до руйнування державності. Він велику увагу приділяв правдивій історії України, культурі, звичаям, національному одягу, пісням тощо.
Огієнко вважав, що однією зі стратегічних помилок Центральної Ради було те, що вона у той час прагнула будувати державу без допомоги церкви. Він застерігав українську спільноту остерігатися почуття меншовартості. Це надзвичайно шкідливе почуття, що призводить до повного винародовлення, казав Іван Огієнко. Праця Огієнка «Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства» є вельми актуальною й у сьогоденні.
Доктор економічних і правничих наук, легендарна Харитина Кононенко (яку закатовано гестапівцями 1943 р. у м.Рівному) також приділяла велику увагу єдності українського народу. Вона дуже важко переживала розкол ОУН, що відбувся 1940 року на бандерівське і мельниківське крило. Вона по-різному старалася залагодити цей розкол через впливових людей, хоч мета як у бандерівців, так і в мельниківців була єдина — здобуття самостійної соборної держави (УССД). Але підходи до цієї мети у бандерівців і в мельниківців були різні. А ці відмінності призводили іноді до кривавих сутичок. На жаль, цей розкол між бандерівцями і мельниківцями й досі триває, хоча відбулося певне примирення, зникла ворожнеча. Цей розкол був на руку як німцям, так і більшовикам (Сеника і Сціборського вбила спецслужба НКВС, а звернула це вбивство на бандерівців). Отож наш розкол, роз’єднання завжди будуть використовувати наші вороги.
Єдність треба берегти всіма засобами, засвоюючи методи із світової історії.
Нашим політикам треба знайти загальний стрижень, який би сконсолідував наше суспільство. Таким стрижнем можуть бути: справжня національна ідея, гідне життя громадян без принижень і утисків. А для того, щоб це сталося, треба мати насамперед національний ґрунт під ногами, справжню українську державну провідну верству.
Вищенаведене мусить спонукати нас до рішучих дій в ім’я України, в ім’я її єдності. Щоб досягти єдності в розбудові самодостатньої, справжньої української держави, потрібно багато самовідданої праці. Необхідно вивести Україну з глибокої духовної та економічної кризи. Нашим правителям необхідно перейматися проблемами всього українського народу і вирішувати їх. А це здатні зробити лише національно свідомі, високоморальні правителі.
