Президент України поставив завдання Кабінетові Міністрів щодо відпрацювання законопроекту із заборони використання символіки тоталітарних режимів. У виступі з нагоди Дня Незалежності України стосовно Дня захисника Вітчизни він наголосив, що ми будемо святкувати українські пам’ятні дати, а не дати, пов’язані з військово-історичним календарем Росії. Це дуже доцільна річ, яка мала б відбутися ще двадцять років тому. Бо неможливо відновити незалежність народу, коли нове покоління громадян продовжує жити в середовищі символів та свят колоніального минулого, що й надалі духовно єднає його з колонізатором. Для логічного ж завершення процесу розірвання з радянсько-російським минулим, ініційованого Президентом України, необхідно здійснити ще один дуже важливий крок.
Що ми розуміємо під поняттям «символ тоталітарного режиму»? Це незліченні зірки та серпи і молоти, якими рясніють українські села й міста; це пам’ятники Леніну та різного ґатунку барельєфи на революційно-більшовицьку тематику, яких також не бракує; це різноманітні «Алеї слави», які зазвичай лише прославляють радянську окупацію України в період Другої світової війни, а не увічнюють пам’ять усіх українців (хоч би з якого боку вони загинули в ній). Проте є ще один такий символ. І хоч як це абсурдно — це Збройні сили України.
Що таке Збройні сили? Це один із головних, а можливо, і ключових інститутів державності, без якого її існування просто може припинитися (сьогодні ми дуже добре бачимо це на власному досвіді). Складовими ж ЗС є люди та зброя. Друга частина цього «дуету» забезпечується матеріально, а перша — виховується. Так-от, яке виховання отримують наші воїни? У масштабі всіх Збройних сил України — від славетних традицій захисників Вітчизни (це і княжі часи, і козаччина, і армія УНР, і УПА). У масштабі ж конкретної військової частини дається взнаки абсурдність ситуації, і навіть її відверто антиукраїнський зміст.
Майже всі військові частини ЗСУ ведуть свою родословну від радянських частин, переважно періоду німецько-радянської війни — їхні бойові шляхи починаються саме від тих років... Почесні найменування частин, що встановлені Указом Президента України «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» від 30 жовтня 2000 року № 1173 та внесеними до нього Указом Президента від 23 червня 2006 року № 569 змінами, дають таку картину. Радянські титули мають два з трьох оперативних командувань та всі армійські корпуси. В Сухопутних військах України із сімнадцять бригад (джерелом кількісного складу візьмемо Вікіпедію) та 19 полків не мають їх лише шість і дев’ять відповідно. Своє ж минуле не пов’язують з Радянським Союзом лише одна бригада та один полк! У Повітряних силах із 14 бойових бригад та 10 полків не мають радянських титулів лише п’ять і сім відповідно. Крім того, у Збройних силах України з радянськими почесними найменуваннями й нагородами діють десять окремих батальйонів, сім різних центрів, три тилові установи і три госпіталі.
Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними закладами. Крім того, що більшість із них також походить із «совка», то деякі ще ведуть свій родовід аж від царських часів! (Військова академія в Одесі, Національний університет оборони). Академія військово-морських сил — парадокс — носить ім’я чужого флотоводця П. Нахімова. Чому в такому разі — не адмірала Г. Нельсона (принаймні останній не розстрілював екіпажів кораблів супротивника, які тонули, як перший при Синопі)?
Абсурдність зазначених обставин полягає в наступному.
По-перше, маючи власну українську історію і традицію, власних героїв, які захищали саме Українську державу, а не імперію, частиною якої була поневолена Україна, — наші вояки вважають себе нащадками не українських вояків, які йшли в бій під жовто-блакитними прапорами і з гаслом «Слава Україні!», а вояків окупаційної армії, що йшли в бій під імперським червоним прапором і з гаслом «За Сталіна!».
По-друге, армія, яку ЗСУ прославляють у бойових шляхах військових частин, і сьогодні веде війну проти української незалежності — вже руками своїх нащадків. Так, 76-та гвардійська десантно-штурмова Чернігівська Червонопрапорна дивізія, яка зараз окупувала частину території України на сході, є правонаступницею 76-ї гвардійської стрілецької дивізії Червоної армії, яка восени 1943 р. захопила Чернігівщину.
Отже, виховання військової традиції в Збройних силах України дуже спотворене і деформоване, бо ґрунтується не на національно-державницькій традиції передусім, а ще й на залишках колоніально-тоталітарного минулого України. Відтак і Збройні сили України у своїй зовнішній атрибутиці є таким самим символом тоталітарного режиму, як і пам’ятники Леніну та серпи й молоти.
Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, Актом проголошення незалежності України було відновлено наступність української державності від Української Народної Республіки. Таким чином, і наступність військової традиції в Збройних силах України має бути від її дієвої армії, а не від будь-яких інших військових утворень (навіть якби у нас і не було військово-історичної традиції — тоді потрібно було б починати військову історію з нуля, а не з окупантів). Це стосується не лише ЗСУ в цілому, а й кожної окремої військової частини. Кожна з них має бути спадкоємицею конкретної військової частини армії УНР, успадкувати її назву і нагороди, і саме від її бойового шляху вести свій. Це абсолютно очевидно сьогодні, коли вояки Збройних сил України, як сто років тому вояки дієвої армії УНР, захищають незалежність України від московської агресії. Щодо наступності військової традиції від часів ближчих до нас, а саме від УПА, то тут слід зауважити таке. Це військове формування хоч і має у своїй назві слово «армія», але його бойова діяльність була партизанською. Тому пов’язувати його традицію з регулярним формуванням було б невірно, тим паче тоді, коли ми маємо для наступності регулярну військову інституцію — дієву армію визнаного міжнародною спільнотою українського державного утворення — Української Народної Республіки.
Із цього приводу в серпні цього року я звернувся з листом до Президента України, але отримав від його Адміністрації лише бюрократичну відповідь з цитатами різних законодавчих актів про повноваження тих чи інших посадових осіб. Громадську ж думку Президент почує.
