...Мені сорок сім років. Мама моя, вже покійна, пропрацювала вчителькою все життя. Батько ж з нами не жив, мав іншу родину. Так вийшло. Але раз на місяць він провідував мене і залишав мамі тридцять рублів, завжди під телефонною книжкою. Я мало що знав про його дитинство і роки молодості. Не любив він про себе розповідати. Стало мені, щоправда, відомо, що мій дід по батькові німець, а бабуся росіянка. А батьки моєї мами українці. Так що національність — це поняття досить відносне. Значно важливіше, ким людина себе відчуває, а не ким народилася.
Нещодавно, неждано-негадано, я почав викладати в дніпропетровській школі. Після трьох тижнів викладання я вирішив дізнатися про історію школи, в яку влаштувався. Звідки дізнатися? З Інтернету, природно.
Те, що трапилося далі, могло б нагадувати дешеві мильні телесеріали, якби відкрите мною не було правдою, правдою дивовижною й сумною.
Сидячи за комп’ютером і знайомлячись з історією школи, несподівано на екрані монітора я побачив чорно-білу фотографію одного з директорів цього навчального закладу. Із неї на мене дивився батько. Мій батько. Це здавалося настільки неймовірним, що викликало асоціації з машиною часу із фантастичних фільмів, якими я захоплювався в дитинстві. На якусь мить, дивлячись на рідне обличчя, захотілося відчути себе хлопчиком, а не сорокасемирічним учителем із більш ніж двадцятирічним стажем викладання, який втрачав у житті і матір, і друзів, і навіть учнів своїх. Таке теж було. Кілька секунд справді здавалося, що й не пробігли ті двадцять з гаком років. Проте ж світ реальний не можна розчинити в ілюзії, це як у Володимира Висоцького: «... Только в грезы нельзя насовсем убежать, краткий миг у забав, столько боли вокруг...»
Звісно, що, залишивши комп’ютер, я почав розпитувати вчителів про батька. Він директорував ще на початку шістдесятих років минулого століття, а тому особисто з ним ніхто з моїх нових колег не зустрічався, але з’ясувалося, що його дочка (виходить, моя старша сестра по батькові), яку раніше мені не доводилося бачити ніколи, сама керувала багато років тому цією ж школою, а потім перейшла в районний відділ освіти. Зустрівся я з нею через кілька днів, і брата в мені вона визнала. А от коли запросила до себе додому в скромну вчительську квартиру, то познайомила з чоловіком, пригостила смачною вечерею і ароматним чаєм, а потім тільки почала розповідати про батька. Помер він 1996 року. Я цього не знав. І ще багато чого не знав про його життя. Ми ж після смерті мами моєї 1992 року з батьком не бачились. Я тоді вже працював під Києвом. Звісно, сестра Світлана показала мені могилу батька, а потім ми з сестрою побачилися вже після Дня Перемоги, 10 травня. Саме тоді вона й розповіла історію про молоді роки батька, вражаюче проникливу. Та ні, не так. Просто трагічну.
1941 року, перед війною, батькові виповнилося вісімнадцять років. Його фотографії того віку вперше я побачив у альбомі тільки-но знайденої сестри моєї. Упертість, максималізм, впевненість і волю до опору життєвим негараздам випромінював погляд молодого Євгена. Саме так звали батька. Він одружився на єврейській дівчині, в них народилася дочка Алла, а через півроку після весілля війна почала ламати долі людські, як криголам крижини, впевнено і вперто. Батька призвали до армії і відправили у військове училище, в Казахстан. Там він отримав звання молодшого лейтенанта, але на фронт його не пустили. Прізвище ж у Євгена було німецьким. А молода його дружина і дитина залишилися в Дніпропетровську. Коли фашисти захопили місто, в середині жовтня їх і ще кілька тисяч євреїв зігнали на пустир і всіх розстріляли. Усіх: і чоловіків, і жінок, і старих, і дітей.
Щойно я дізнався про все це, мені стало соромно. Соромно, що до своїх сорока семи ніколи навіть не чув про масові страти євреїв у Дніпропетровську, незважаючи на те, що виріс у цьому місті. Знав про Київську трагедію Бабиного Яру, а про Дніпропетровську — ні.
Сестра показала і стареньку фотографію першої дружини нашого з нею батька. Красива єврейська жінка з добрими і, здавалося, мудрими очима, виявилося, була зображена на ній за кілька місяців до своєї смерті...
Юрій Токар
