І, безумовно, своєрідним звинуваченням путінської Росії. Усього три десятки авторів, але яка ж це сила! Про це того вечора думали всі присутні, які зібралися в залі Бібліотеки імені Олени Пчілки. Символічно: північно-західний Луцьк приймав у себе невідомий для багатьох південно-східний Маріуполь. Не зовсім свій, але принаймні належним чином пошанований через свою незламність. Тобто вже не символ сепаратизму, а символ стійкості й надії. Автори різні, але їх об’єднує небайдужість і любов до українського Донбасу. Остання обставина робила поетів на порядок ріднішими. Деякі волиняни приїхали на зустріч, подолавши віддаль у 150 кілометрів. І хоча поезії, представлені у збірнику були переважно російською мовою, мешканці «бандерівського» Луцька, стримуючи хвилювання, слухали голос «НАШОЇ» частинки Донбасу. Заради справедливості треба сказати, що кілька авторів писали й про втрачений Крим, і писали про це дуже сильно; однак збірник в цілому сприймається як донецька книжка. Можливо, саме тому, що невеличкий колектив, який згуртувала навколо себе маріупольчанка Оксана Стоміна, є сталевим, неіржавіючим осердям сучасного українського сходу. Бо у збірнику представлено не лише гарну поезію. Важливішою є позиція. Непохитна твердість, послідовність і бажання будь-що перемогти.
За все це хотілося б подякувати нашим сміливцям зі сходу. Бо що б ми могли сказати про злочини «ихтамнетов», якби не конкретні звинувачення з боку тих, кого нібито і прийшов визволяти Путін: «Ну, как я тебе через годы, мой давний друг? Такая же симпатичная сквозь прицел?» Ось цей прийом Оксани Стоміної, коли вона апелює до совісті своїх колишніх однокашників чи просто друзів-росіян, є напрочуд ефективним: «Помни, как ты ходил убивать соседа! Долго помни! И правнукам расскажи!»
Це вже не якийсь там (апріорі чужий і незрозумілий) вуйко з Делятина чи Стрия звинувачує росіян. Тут пише людина, яка ще вчора була для них абсолютно «своєю». В цьому, як на мене, найвища цінність книжки. А ще автори дуже гарно в поетичній формі описали Донбас. Деякі вірші можна було б покласти на музику. Ну, це вже справа творчих людей, а їх в Україні багато. Якщо книжка і надалі популяризуватиметься авторами так ефективно, як це було в Луцьку, то рано чи пізно щось пісенне з’явиться.
Мабуть, тому й виходить все у наших поетів, що пишуть вони, пропускаючи війну через своє серце: «А война не уходит, и липа не отцветает... Пух летит и не тает, пух летит и рыдает, осыпается в самое сердце твое...» Або: «Зойкнувши жалісно і підлітково, підкошено падає чийсь коханий...» Це вже Олексій Чупа. Він примудряється і про війну сказати поетично: «Я вимикаю світло і лягаю спати. І поруч зі мною лягають снаряди, втомлені та недосвідчені, як молоді коханки...» Автор пише і чудово розмовляє українською. Проте, коли хтось із волинян спробував заторкнути зрозумілу їм (і нібито мобілізуючу) регіонально-мовну тему, мовляв: «От якби ж там усі були такими, як ви...», то Олексій рішуче заперечив, сказавши, що відсоток «ватників» на тій же україномовній Хмельниччині, де він тепер проживає, просто зашкалює. І роботи для нас усіх — непочатий край.
Чим тут заперечиш? Усе правильно. Головне, що є початок. Тому не помітити нове поетичне явище українського сходу було б злочином. Усе, що пишеться кров’ю, має право бути почутим нацією. І, бажано, почутим своєчасно.
А ще в кількох рядках може бути описаний побут переселенців та їхнє самопочуття: «Изможденно, с трудом просыпаемся, вечно уставшие. Априори день новый считается... эх... неудавшимся. Разрастается вдруг раздраженье колючим кустарником. Чтоб согреться, плетемся на кухню к озябшим заварникам...» Уявили? А йдеться ж про Київ, до якого авторка цих рядків Наталі Ростова-Паладій переїхала з Донбасу. А що вже говорити про інших переселенців, яким пощастило менше? Однак знаходить же Наталка Ростова в собі якусь силу! Мало того, може навіть рецепт видати для всієї нації: «Украинцы — мы люди! Живет в нас душа настоящая! А в душе этой — мир, над которым работать всем вместе нам...»
***
І ще важлива деталь.. Під час цієї зустрічі я зробив символічне фото маріупольської поетеси Оксани Стоміної і відомого луцького скульптора Василя Рижука. Останнього земляки нерідко називають «Василем-чорнобривцем». Адже він уквітчує волинські траси чорнобривцями та соняшниками. В його трудовому доробку понад 300 кілометрів доріг! І якби оцінити виконану роботу ентузіаста згідно з існуючими прейскурантами озеленювачів, то вийшло б... понад 15 мільйонів гривень. Але Василь Рижук несе красу людям безплатно. Такою ж гуманістичною і жертовною щодо земляків є позиція авторів збірника «По живому». Знаємо, що «критична» маса добра може спрацювати цілком несподівано. Може, десь волинський досвід перекочує на донецькі траси? Або в парки Краматорська, Слов’янська, Дружківки? Або по лінії розмежування — біля наших блокпостів... От би підхопили цю ідею наші волонтери! І, взагалі, майбутні спільні проекти волинян і донеччан можуть бути дуже цікавими.
