Так сталося у світі, що Нобелівська премія стала найвідомішою, а тому і найпрестижнішою серед нагород для вчених. Багато в чому це пов’язано з історією самої премії, з іменами перших нобеліатів, з рекламною кампанією навколо неї і, звичайно, із грошовою винагородою. Однак далеко не завжди заслуги лауреатів відомі широкому загалу, навіть у царині літератури пересічний громадянин може назвати двох-трьох нобеліатів, а винаходи деяких краще б і не відбулись, як нобеліата 1948 року — Пауля Мюллера, що відкрив сумнозвісний ДДТ.
Вибір напрямів досліджень, за які можливе присудження премії, пов’язані зі смаками самого Нобеля, що склалися в останню чверть ХIХ століття, хоча з 1969 року почали присуджувати премії і за дослідження в економіці. Чи будуть у новому столітті ще якісь зміни, чи все залишиться як є? Нас це може цікавити тільки як питання до гри «Що? Де? Коли?», бо навряд чи у найближчі 20—30 років Україна зможе розраховувати на висунення когось зі своїх учених у нобеліати. Хіба що сучасна українська модернова література, майже невідома на батьківщині, якимось чином стане відомою у світі, адже ця премія надається за країною походження, а за не країною, що стала притулком. Iмовiрні кандидати в нобеліати Василь Симоненко і Василь Стус були закатовані, а премії надаються лише живим. Не дожили до розуміння їхньої літературної діяльності ні О. Довженко, ні О. Гончар та й багато інших.
Чи може оцінити Нобелівський комітет економічні потуги наших реформаторів, що призвели до «українського дива»? Мирні ініціативи українських дипломатів у світі не котируються, час дисидентів минув, і навряд чи хто нині запропонує С. Глузмана на премію Нобеля. Залишаються премії з фундаментальних досліджень, тобто премії для багатих: залишки попередніх інтелектуальних надбань майже висмоктано, а за організацію та розвиток нових досліджень слава очікує багатих інвесторів.
У зв’язку із цим хочеться повернутися до ідеї соціополісу, висунутої секретарем РНБОУ Євгеном Марчуком («День», №156 від 1.09.2000). Саме розвиток держави в напрямi надання пріоритету інтелектові, гуманітарному потенціалу, спрямованому в бік соціальної моральності, може дати не лише поступ в економічному зростанні, але й прорив до нових фундаментальних досліджень і технологій. Однією із засадничих умов розвитку соціополісу є високий науковий та освітній рівень. І це дійсно так: незважаючи на всі негаразди, поки що в Україні зберігається загальний рівень освіти, а головне, можливість здобути освіту високого рівня.
Однак, порівнюючи Україну та Індію, слід звернути увагу на один, досить неприємний на сьогодні для України факт. Це ставлення широких верств населення до інтелекту, розуму, загальних знань, філософії. Свого часу в Україні все це цінувалося досить високо, в чому можна провести паралелі з Індією. Мандрівний філософ Г. Сковорода статками не славився, але й з голоду не вмирав, прості люди його підтримували. Але останнім часом ситуація змінилась, і одним із перших кроків має стати відновлення шанобливого ставлення в суспільстві до інтелектуальних здобутків. Узагалі, цей процес є світовим, і ми бачимо, що відкриття фундаментальних явищ, наприклад, ядерного магнітного резонансу, генетичні дослідження, археологічні відкриття і таке інше приносять досліднику значно менше матеріальних здобутків, аніж спортивні досягнення, шоу-бізнес, реклама.
Саме впровадження соціополісної психології підготує суспільство до прориву в нові технології, адже ця модель, запропонована Євгеном Марчуком, і повинна змінити ставлення суспільства до інтелектуальної праці. Можливості нашої освіти поки що це допускають, а от без державницької політики не змінити «суспільної атмосфери». Цікавим є порівняння стосунків між соціополісом і суспільством зі стосунками у великому спорті. Наприклад, уже з дитинства ми знаємо, що фізично люди різні, і тому на тлі загальної фізичної підготовки існує цілий ланцюг сходинок фахового зростання спортсменів. І кожен розуміє, що для нього є певна межа, вище за яку він піднятися не може. Саме біля цієї межі треба шукати свою спортивну нішу.
А от в інтелектуальному розвитку ми живемо за сталінсько-лисенківською доктриною, коли людей, як і рослини, формують зовнішні умови. Свого часу такими умовами було опанування марксистсько-ленінської ідеології, а сьогодні це — наявність достатньої суми грошей. На етапі ідеологізовано-екстенсивного розвитку то не мало принципового значення, бо завданням освіти було виховання працівників, які «творчо виконували накази». Перевиконання навчальними закладами цього завдання не дуже віталося, бо при цьому отримували «брак» на зразок П. Григоренка, В. Стуса, С. Глузмана, В. Чорновола та інших. А тому новітні освітні технології В. Сухомлинського, В. Шаталова та інших новаторів важко пробивали собі шлях, використовуючи «гуманістичні дірки» згаданої ідеології. Сьогодні екстенсивний шлях розвитку вичерпав свої можливості, навіть шлях інтенсифікації може завести в глухий кут, якщо він не буде підкріплюватися «гуманітарним та інтелектуальним потенціалом нації», що і пропонує Євген Марчук як пріоритет суспільства, котре діє як соціополіс. А одним із чинників такого проекту виокремлюється освіта, на чому мені хотілося б зупинитися не тільки як фахівцю в цій галузі, але і як людині, яка щодня стикається із цими проблемами.
Українська школа, тобто сума всіх навчальних закладів, переживає перманентну кризу і перманентні спроби вийти з неї, але найголовнішим є те, що немає загальної державної схеми зміни цієї системи. Знову ставиться завдання — пропустити якнайбільшу кількість тих, що навчаються, видати їм відповідні папірці і радіти, що Україна — одна з найінтелектуальніших країн... за кількістю дипломів на душу населення. Державне фінансування освіти жорстко пов’язується з кількістю студентів (учнів), якісний рівень часто-густо недостатній, особливо серед випускників шкіл. Працюючи з такими студентами у вузах, викладачі знижують свій науковий рівень, вимоги студентів не спонукають їх до наукових пошуків, а саме викладацька діяльність у багатьох випадках спричиняла відкриття на рівні найвищих досягнень.
Упровадження системи 12-річної шкільної освіти з розділенням на певному етапі на основні напрями (гуманітарний, математичний, природничий, техніко-ремісний) дає підгрунтя для найкращого розвитку інтелектуальних здібностей, тобто створює підвалини соціополісної моделі суспільства. Але задум і його втілення завжди розходяться, а ступінь цього розходження залежить від психолого-соціологічної підготовки суспільства. Без такої підготовки, про що і йдеться в проекті Є. Марчука, будь-які спроби реформування марні, все закінчиться «галочками» у звітах.
Суспільство потрібно готувати до дуже простої думки, що, як і в спорті, найпрестижнішим напрямом інтелектуального розвитку є той, що відповідає нахилам, здібностям і можливостям людини, а не той, який сьогодні «модний». І чим раніше вся освітянська система, разом із батьками та самими дітьми, виявить його, а держава забезпечить найкращі умови для вдосконалення, тим щасливішою буде ця людина. Тільки така людина може створити щось нове, стати першовідкривачем і, не думаючи про премії, стати нобеліатом.
