Мабуть, парламентарі Кримської автономії вже вирішили всі проблеми для блага мешканців півострова, завершили підготовку до зими, а можливо, навіть і до наступного курортного сезону. Напевно, їм також якимось дивом вдалось поліпшити життєвий рівень кримчан до європейських стандартів якості життя. Вони, певна річ, створили ідеальні житлові умови для кримських татар, для розвитку їхньої мови і культури. А ще складається враження, що у Криму давно невідомо ким проведена майже стовідсоткова українізація, і нарешті настала черга подбати і про російську мову. При цьому депутатське піклування російською мовою таке палке і широке, що простягається далеко за межі Криму і охоплює всю Україну. Особливо мають бути зворушені раптовою турботою кримських парламентаріїв мешканці західних регіонів країни. У якій ролі постають парламентарії автономії, вимагаючи від Верховної Ради змін у Конституції заради надання російській мові статусу державної, — у ролі «інтернаціоналістів», «визволителів», провокаторів нестабільності в країні чи одночасно у трьох іпостасях — не важко здогадатися. Скориставшись поступкою влади, яка й досі не визнала УПА, антиукраїнські сили перейшли у наступ на державність України.
Можливо, це звучить доволі іронічно, але основне знаряддя праці деяких депутатів — язик (орган у ротовій порожнині). Відомий вислів «Язик мій — ворог мій» народних обранців не стосується. Язик депутатів може бути ворогом своєї країни, але тільки не власної персони. Коли чуєш деякі язикові вправи під склепінням парламенту, буває, виникає бажання сховатись у найглибшій печері, щоб не діставали неотесаним камінням під час суцільної комп’ютеризації надворі. До чого доведе язик кримських депутатів? Не думаючи про гірше — до Києва, виголошувати ультимативні заяви або пускати людям в очі мильні бульбашки передвиборних обіцянок, що луснуть, залишаючи після себе брудну піну.
Ми живемо у країні парадоксів — не завжди таких, що спрямовують її поступ неординарними ідеями та рішеннями, а тих, які заганяють суспільство в глухий кут. Протягом одинадцяти років триває безглузда закономірність: чим більше поширюється російська мова (за рахунок української), тим голосніше лунають волання «захисників» та ініціаторів надання їй державного статусу, у тому числі з різних щаблів державної влади. Коли говорять, що риба гниє з голови, слід мати на увазі, що у нашої «риби» замість хвоста — ще одна голова. Яка до того ж має «совкову» ментальність прямого, як стовп, «інтернаціоналіста» усіх часів і... «руського народу». «Інтернаціоналізм» місцевої влади подекуди рубає кам’яною сокирою і українську, і російську мову. Першу він ігнорує, а з другої стругає городнє опудало. Ще один парадокс: держава своєю мовною політикою порушує права титульної нації, прикриваючись законами стихійного ринку (базару). Як наслідок, у нас навіть домогтися, щоб вивіски нових крамниць писали державною мовою, — рівнозначно подвигу Геракла. Та навіть Гераклу було б не під силу домогтися, щоб перепис населення проводили українською мовою, бо це було «строжайше» заборонено місцевими «інтернаціоналістами». Дуже до речі нам тепер будувати для них другу палату парламенту, щоб новоспечені сенатори «навіки поховали» у своїх кантонах державність української мови, а, можливо, і саму державність. Заява кримських парламентаріїв — тривожний сигнал, що має остерегти від необачних кроків під час проведення політичної реформи.
Тим часом депутати всіх рівнів представницької влади, як і раніше, не зобов’язані володіти державною мовою. Горезвісну двомовність вони розуміють як поширення у всіх сферах лише однієї мови — російської, а українська, мовляв, не витримує конкуренції. Тепер вони намагаються влаштувати «конкуренцію» на найви щому державному рівні. Крим ський, Донецький, Луганський та Харківський полігони мовного двобою дали відомі результати. На черзі такі собі показові всенародні «демократичні» змагання за право вибору державної мови відповідно до рейтингу. (Хіба ми можемо жити без рейтингу?) Можна ще запросити спостерігачів з Росії для нагляду за вільним поширенням російських ЗМІ в Україні. Але немає чому радіти тим, хто вже бачить себе «переможцями». Боротьба за державний статус — ведмежа послуга російській мові. Що може бути більш ганебним?! Кому це сподобається — бути носієм мови-руйнівника, і кому це потрібно? У той же час за відсутності державного статусу російській мові в Україні нічого не загрожує, бо існує Росія. Українській мові відступати немає куди. Таким чином, борці за російську мову в Україні в дійсності виступають як її вороги. Політикани, які знову заварюють кашу з «двомовністю», знають, на що йдуть. Позбавити Україну її мови, індивідуального обличчя — означає позбавити її державності. А для політиканів головне — отримати дивіденди. Для громадян, для виборців важливо уміти відокремити мову від політики, щоб зрозуміти, що корисне для мови, а що — для борців за мандати і портфелі, які готові переступити і через мову, і через державність.
