Останні декілька місяців я мав емпіричну можливість двічі на день переконуватися в неефективності державного управління. Вздовж пішохідної доріжки, що веде до станції метро, шикувалися бабці з усіляким харчем і, наче акули (малого бізнесу), видивлялися громадян, що повертаються з роботи. І без того вузька доріжка стала абсолютно непрохідною. Ніяких податків ці негоціанти, звісно, не платять, після себе залишають купи сміття, ніякого сан(вет)контролю не визнають. На таблички «Торгівля із землі заборонена! Штраф 50 грн.» ніхто не звертав уваги; побачивши міліціонера, який регулярно з'являється тут, бабці швиденько згортали торгівлю — в сумки. І так само швидко розгортали її, щойно представник влади повертався до них спиною.
Усі вже звикли до того, що держава в особі численних виконкомів і адміністрацій не може створити умов для розвитку дрібнотоварного бізнесу. Але щоб орган примусу, яким є держвлада, не міг заборонити і розігнати? Якщо влада не здатна «вишикувати» бабусь з пучком присадибної петрушки, на що ж вона взагалі здатна?
І раптом — о диво! — доріжка вільна, прохід відкрито. Диво-причиною виявився приватний охоронець, якого найняли цивілізовані торговці сусіднього ринку та навколишніх магазинчиків, втомлені базарним хаосом. Охоронець — компетентний, коректний, зацікавлений, некорумпований і працелюбний — швидко навів лад. Взагалі результат цілком передбачуваний, якщо врахувати, що в Америці «приватникам» довіряють навіть в'язниці. А тут — бабки.
Депутати метро не їздять і здобути такий цінний екзистенціальний досвід, що виразно свідчить на користь ліберальних принципів організації суспільства, не можуть. Натомість народні обранці складають і регулярно виправляють список об'єктів права державної власності, заборонених до приватизації. І освячують сакральний цей список ім'ям Закону. В жертву трансцендентним ідеям народного добра (народної власності) ріжуть, точніше підрізують, крила господарської ініціативи, повчально пояснюючи: ми не різатимемо курку, що несе золоті яйця.
У російській народній казці про те, як «знесла курочка яєчко», головна суть прихована в словах «дід бив-бив, баба била-била, не розбили». А мишка хвостиком махнула (resp. начальник пером підмахнув) — і все! А пенсіонерам тільки й залишилося, що жити курячими обіцянками знести золоте яєчко. Обіцянки абсолютно брехливі, бо золото держкурка якщо й несе, то дуже рідко, дуже мало й аж ніяк не в народ, а зовсім в інше місце.
Тому гасло сьогоднішнього дня — «Продавати, продавати й іще раз продавати!» (останнє, тобто «іще раз продавати!» не треба розуміти в суто реприватизаційному сенсі). Рецепт же збереження національного обличчя, соціальних програм і виробничої специфіки підприємств, що приватизуються, я раджу запозичити у батька Котляревського.
Із здавалося б невирішуваної суперечності — з одного боку, доля наказує троянцям «приватизувати» Італію, з iншго боку, Італією й світом має правити латинський Рим (а не нова Троя), було знайдено витончений вихід, що задовольнив усі зацікавлені сторони.
Юнона в первий раз смирилась,
Без крику к Зевсу річ вела:
«Прости, паноче! Проступилась,
Я, далебі, дурна була;
Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид».
Якщо держава буде суворо стежити за тим, щоб інвестор неухильно виконував приватизаційні зобов'язання — «щоб латинське плем'я / Удержало на вічне врем'я / Імення, мову, віру, вид», — то й всеосяжна й чесна приватизація, приклад якої ми мали можливість спостерігати в online-режимі 24 жовтня, стане світлим майбутнім «українського племені».
