Мало не кожен охочий побалакати на «українські теми», також у газеті, говорить про комплекс меншовартості українців. Так, є таке. Ось і в серпневому опитуванні відвідувачів web–сторінки «Дня» в Інтернеті (а це не якась «сіра маса») на запитання «Яка риса українців вам найбільше не подобається?» 34% відповіли: комплекс меншовартості. (На другому – третьому місцях: терплячість – 18%, песимізм – 16%).
Це мене не шокує і не знеохочує бути оптимістом. Нагадаю дещо гірше. Наприклад, що ми отримали з минулого у спадок. Якщо хтось цього не усвідомлював, то збоку, як кажуть, видніше. На початку 80–х років уже минулого століття відомий чеський письменник і мислитель-гуманіст Мілан Кундера в розмові із знаним американським письменником Філіпом Ротом сказав: «Людина знає, що вона смертна, але вважає свою націю вічною. Та після російського вторгнення 1968 року кожен чех усвідомив і занепокоївся, що його націю можуть спокійнісінько стерти з лиця Європи, так, як це було пророблено протягом останніх 50 років із сорока мільйонами українців». Він, очевидно, мав на увазі час після українського Розстріляного Відродження, приправлений також Великим Голодомором та іншими репресіями. Це потім було названо геноцидом та етноцидом. І якщо народ вижив, то ось таким, про який нині говоримо: хтось із комплексом меншовартості, хтось байдужий до всього, мов у летаргії, а хтось таки не зламався! Свідченням цього є і листи у «День», наснажені здоровим духом нації теми, які порушують у них дописувачі.
З цим же, нерозважно або й мазохістськи афішованим «комплексом меншовартості» все не так просто. Не народ комплексує, а наша так звана «еліта», чи ті, що займають її місце... Певні особи, їх може бути більше або менше, з якихось своїх причин відчувають власну меншовартість і екстраполюють її на український загал. До того ж, у нас такий комплекс має явно «російський вектор» (дехто це називає синдромом «молодшого брата»).
Можу навести й інакші характеристики. Учений європейського рівня Дмитро Чижевський, дослідник української ментальності та національного характеру, писав про такі притаманні українцям риси: воля, індивідуалізм (властивість не коритися іншому, встановленій кимось дисципліні), ліризм, сентиментальність, любов, чуттєвість (на основі почуттів – інтуїція, часом геніальна), здатність змінюватися, хай і повільно, кар’єризм (що включає в себе також відоме «гетьманство»)... Усі ми, мабуть, спокійно сприймаємо такий свій збірний портрет в українському інтер’єрі, і перед сусідами, ближчими і дальшими, нікому не має бути соромно. Принаймні, не за ці свої прояви. Бути у чомусь оригінальним – це нормально.
Дещо інше мені муляє.
Кажучи про комплекс меншовартості з «російським вектором», одночасно можемо зауважити якусь недоречну «українську» самозакоханість, зарозумілість і пихатість, наприклад, стосовно західного світу, його представників, що іноді карикатурно нагадує з «тих» часів пам’ятне: «У нас, советских, собственная гордость!» Подібна пихатість і зарозумілість проявляється, зокрема, серед впливових персон з владної, адміністративної та бізнесової «еліт». Її, як доносять декотрі західні медіа, «вже й у Брюсселі видно...».
Якщо ми відстали не лише за економічним, а й політичним розвитком, стосунками між людьми (себто в гуманітарній сфері), якщо так погано живемо, то, відкинувши зайву пиху, повинні пробувати вчитися, запозичувати щось в успішних, переймати кращі зразки. Власне, така постава українця є раціонально, прагматично патріотичною. (Чув від одного розумного «націоналіста», що «неприйнятним є для нас такий патріотизм і такою мірою, який і якою мірою він проти зближення із Заходом, західними цивілізаційними цінностями або заважає такому зближенню, а тим більше – толерує «рідну» відсталість»).
Мене турбує, що забагато у нас нероб і балакунів, яким нічого по-справжньому робити не хочеться. Либонь, це теж спадщина сумного минулого, про яке говорив Кундера. Тому й наводжу як Nota Bene максиму з маркетингу, сказану одним із західних проповідників філософії успіху: «Киньте нарешті спілкуватися з неробами, які оточують вас, і приєднайтеся до тих, що працюють». Зрештою, при нинішніх наших можливостях вести свій бізнес це може виглядати радше як побажання, адресоване в майбутнє. Бо скільки наших емігрує з країни!
Турбує, що багато хто з–поміж нас звикли (призвичаїлись!) бачити Україну неукраїнською. Хоч закони її українськість передбачають.
Що конкретна постановка питання і конкретна відповідь чомусь ображає нас однозначністю. Ми любимо слово «неоднозначно», нам подобається невизначеність, звикли жити з нею.
Що дається взнаки наша внутрішня роздвоєність — якісь ми покручені всередині. У східному, азійському пострадянському просторі вдаємо європейців, і географічний центр Європи – на наших, українських теренах, а західніше того центру виглядаємо азійцями.
Ні, таки щось покручено у нас в головах.
...Котрогось липневого дня російська служба радіо «Свобода» свою програму «Новые русские вопросы» передавала із Санкт–Петербурга, і йшлося в ній про нинішні комплекси росіян і українців. Два петербурзькі професори (прізвищ називати не буду) всіляко намагалися «підчепити» Україну і українців. Мовляв, штучне ми утворення, якісь «пришельці», а не нащадки Київської Русі: після татаро-монгольської навали русичі пішли на північ, «во Владимир-Суздальскую землю»...
Вислухавши різні, відчутно агресивні професорські фантазії, мудрий Анатолій Стрєляний спокійно розсудив так: росіяни і українці мають принципово різні комплекси. Український комплекс – це комплекс народження, український «недуг», душевне сум’яття – супутні прояви цього народження і росту, а сум’яття російських ностальгуючих еліт – це «комплекс заката». І далі: «Закончилась их «великая жизнь» – имперская великодержавность. Хотя и больно, но надо с этим смириться, обустраивать свою Россию и не мешать соседям по собственному разумению и в собственных интересах строить свое будущее».
Такий ось епілог до теми про наш «комплекс меншовартості» пропонується...
Як позбутися його тим, хто не подолав у собі цю «хворість»? Не рефлексувати, а робити якусь свою, бодай малу наразі, УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ. З оптимізмом і вірою в те, що, врешті-решт, «доля людини – в її власних руках, у її власних рішеннях» (Теяр де Шарден).
