Iнколи для здійснення давніх намірів не вистачає якогось одного зовнішнього імпульсу. Таким поштовхом минулої неділі для нашої родини стали стаття Н. Тисячної «Переяслав- Хмельницький: возз’єднання України з… Україною» та фоторепортаж М. Марківа з цього міста («День», 25 березня 2005 р.). Наш сімейний екіпаж вирушив до Переяслава! Двадцять п’ять років тому до цього славного міста мене привів Григорій Сковорода, чиїми стежками я тоді мандрував під час літньої відпустки, — і ось тепер знову класи старого колегіуму, де колись викладав філософ, Вознесенський собор, збудований на кошти Івана Мазепи (1700 р.), знайомі експонати, серед яких чомусь особливо зворушують свитина, брилик і ціпок. І все ж, найсильніше враження цього разу залишили книги. Раритетів XVIII століття тут стільки, що вистачило б на кілька музеїв! Переважно це навчальна література, Псалтирі, Біблії… На титулах зустрічаються імена Ф. Прокоповича, В. Тредіаковського, М. Хераскова (який, виявляється, з Переяславом був пов’язаний біографічно), М. Ломоносова… Інтелектуальні поклади тут такі, що мимоволі запитуєш себе: а чи написав хтось дослідження про цей славетний Переяславський колегіум, освячений іменем нашого любомудра Сковороди? Чи часто тут працюють науковці?
Н. Тисячна зворушливо розповіла про Михайла Івановича Сікорського, ентузіазмом якого і створювався унікальний Переяслав-Хмельницький історико- культурний заповідник. У музеї Г. Сковороди я придбав книжку про нього — «Обереги нашої пам’яті», автор — Микола Махінчук. Читати її можна як пригодницький твір, оскільки йдеться про драматургію пошуків експонатів, про відвойовування в далекого минулого плацдармів пам’яті. Для нас. Для нащадків…
Добре, що трапляються такі люди, як Сікорський. Я знаю цей тип одержимих людей, які комусь можуть видатися диваками- Дон Кіхотами. Але як не погодитися з Іваном Тургенєвим: «Как скучен был бы мир, если бы в нем не было Дон Кихотов!» Недавно в Білій Церкві, в парку Браницьких «Олександрія» мені розповідали, як «ахають» там приїжджі іноземці: XVIII століття! А які простори! І яка краса! Інколи здається, що ми настільки багаті, що й самі цього не усвідомлюємо. Такі, як Михайло Іванович Сікорський, — усвідомлюють. Але ж їх мало. Тому так потрібні зусилля «пишучої братії», яка б розповідала про ті наші історичні багатства; тому й зрадів я, побачивши на сторінках «Дня» нову рубрику — «Малі — Великі міста України». Переконаний, що на читачів цієї рубрики чекають захоплюючі подорожі. Якось прочитав зізнання однієї дуже популярної журналістки: десятки разів бувала за кордоном, а от у Качанівці, Густинському і Мгарському монастирях, в Умані —не доводилось… У переяславських музеях (а їх тут аж 26) я за звичкою шукав популярні видання про місто, про самі ці музеї, про пам’ятки. Дещо знаходив, тут такої літератури справді трохи більше, ніж в інших містах, — і все ж, і все ж… І кого питати: владу цих міст, науковців, чи самих себе — літераторів-журналістів- краєзнавців? Щоправда, справедливості ради треба сказати, що інтерес до історії «малих батьківщин» в останнє десятиліття виріс відчутно, що позначилося й на кількості публікацій та видань із відповідної тематики, є навіть шкільний предмет під назвою «Київщинознавство», — проте це той випадок, коли, як кажуть, багато не буває…
Ми ще встигли побувати в музеї трипільської культури, походити подвір’ям біля будинку лікаря Козачковського, в якому писався знаменитий Шевченків «Заповіт». Будинок цей ремонтується, і дай Боже, щоб він незабаром оновився, зберігши дух і світло Шевченкового часу (мене сильно здивували … гармати і танк під вікнами, — який вони мають стосунок до 1845 року? Запитати було нікого, тому це питання, на яке, певно, існує якась відповідь, так і повисло в повітрі…).
У київських книгарнях марно шукати щось про Переяслав колишній і теперішній. Про Відень чи Лондон — будь ласка, тільки не про Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький, Острог, Білгород-Дністровський, Володимир-Волинський, Глухів, Білу Церкву, Овідіополь, Жовкву, Бережани, Очаків, Ананьїв, Прилуки, Олександрію, Новомосковськ, Богуслав, Кам’янець-Подільський, Кременець, Гурзуф…
Господи, вже сам цей перелік (якому немає кінця!) змушує зупинитися й озирнутися.
Зупинимося й озирнемося завдяки «Дню». Дякую.
Читайте і приєднуйтесь!
ВIД РЕДАКЦIЇ
Так повинен робити кожен! Узяти в руки свіжий номер «Дня» та вирушати за вказаною адресою. А щоб не помилитися, слідкуйте за рубрикою «Малі—Великі міста України». До речі, в суботу наші журналісти їдуть у містечко Сквира Київської області та село Верхівня, що на Житомирщині, в якому Оноре де Бальзак вінчався з графинею Евеліною Ганською.
