10 квітня 2011 року минає рік, як в авіакатастрофі в Смоленській області разом з усією польською делегацією, очолюваною президентом Польщі Лехом Качиньським, загинула легендарна «матір польської «Солідарності» Ганна Валентинович, наша землячка. «День» № 90-91 від 28-29 травня 2010 року в статті «...Її називали «Справедливість» розповів про долю героїчної українки. В цьому ж дописі ми хочемо нагадати про витоки роду Ганни Валентинович.
По лінії матері рід Ганни Валентинович бере початок на Черкащині. Після зруйнування 1775 року Запорозької Січі частина козаків подалася за Дунай на землі турецького султана. За легендою, січовики, коли мали складати присягу султанові, то попередньо понабирали рідної землі в чоботи і на присязі промовляли: «На чий землі стоїмо, тому й служимо». Саме в такий спосіб вони таємно сповідували вірність рідній землі.
Молодий козак Пашківської паланки з якихось причин не подався за Дунай і чи то повернувся у своє рідне село (це або біля нинішнього селища міського типу Цвіткове в Городищенському районі Черкаської області, або старовинне поселення Цвітне в сучасному Олександрівському районі теперішньної Кіровоградської області), чи то знайшов наречену, що проживала в цьому селі. Так чи інакше, козаку Пашківської паланки в селі дали прізвисько Пашковець, яке й стало родинним призвіщем.
У молодого подружжя народилося двійко синочків. Хлопці виросли, їх найняв місцевий пан до себе на службу фурманами, бо були дужі та спритні, а на фурманів у той час покладалася також роль охоронців пана (своїм кріпакам пан не довірився, а брати належали до козацького стану).
Пан мав вередливий характер, і догодити йому було важко, а невдоволення викликати — одна мить. Виказуючи своє незадоволення, пан не шкодував ні стусанів, ні лайки. Старший з-поміж братів — Сава одного разу не витримав збиткувань і, проїжджаючи через ліс, мав намір відлупцювати пана. Пан почав благати і пообіцяв, що більше не чинитиме наруги братам, — і, на диво, дотримав своєї обіцянки.
Більшою повагою до братів пан пройнявся після того, як вони дорогою відбили напад розбійників. Віднині пан ніколи не розлучався з братами, тому й забрав їх до свого маєтку на теренах сучасного села Полівці Тучинського (тепер Гощанського) району сучасної Рівненської області.
Згодом Сава вподобав собі дівчину з сусіднього села Коростятин і одружився з нею. Пан за вірну службу подарував йому морг землі в селі Воронів, де й оселилося молоде подружжя.
Село Коростятин свого часу було родовим гніздом потомків Северина Наливайка. В цьому селі 1820 року народився батько основоположника сучасної наукової космонавтики Костянтина Едуардовича Ціолковського, який стверджував, що його рід веде до козацького ватажка Северина Наливайка.
Дружина Сави Пашковця теж, мабуть, мала якусь причетність до родини Северина Наливайка, бо своєму сину Федору багато розповідала про нього. А коли у Федора Пашковця 1868 року народився синок-первісток, то він не вагаючись назвав його Северином. Це був дідусь Ганни Валентинович, який казав своїм дітям та онукам, що його так назвали на честь героїчного предка.
Северин Пашковець не мав змоги відвідувати школу через брак коштів на оплату навчання та потребу в робочих руках, хай навіть і дитячих, у домашньому господарстві. Але тяга до знань у Северина була настільки великою, що, випитавши назви деяких букв у сусіда Гордія, який свого часу служив на флоті і трохи знав грамоту, вже решту букв вивчив по написах на іконах, які висіли на стінах у світлиці, вгадуючи їхнє значення за іменами святих, зображених на образах. А якщо побачить, що десь у полі пролетів випадковий папірець з текстом, то міг кілометри бігти за ним, щоб впіймати і почитати, що там написано, адже з друкованою продукцією на той час у селі було дуже сутужно. В такий спосіб завдяки природним здібностям Северин настільки оволодів грамотою, що потім односельці зверталися до нього по допомогу, коли необхідно було написати листа, прохання чи якусь заяву. Згодом Северин активно сприяв відкриттю школи в селі Воронів, де за незначну плату могли навчатися грамоти всі діти села і навіть сусідніх сіл.
Учені встановили, що навіть через багато поколінь у когось з нащадків можуть проявитися риси далеких предків. Якщо припущення щодо спорідненості родини Пашковців з Северином Наливайком правильне, то дух Наливайка сповна проявив себе у діяннях Ганни Валентинович (в дівоцтві — Ганни Любчик). Так само, як її можливий далекий предок Северин Наливайко, який свого час потряс самі основи Речі Посполитої і мало не перевернув її державні підвалини, його можливий далекий нащадок Ганна Валентинович по суті перевернула державницькі підвалини сучасної Польщі.
Ганна Любчик народилася 15 серпня 1929 року в селі Сінне (нині Садове), яке розташоване неподалік села Коростятин. Давнє село Сенно засновувалося серед широкополих сінокісних лугів, котрі розляглися вздовж неглибокого, але завжди повноводного струмка-притоки річки Горинь з поетичною назвою Золенка.
Сенно вперше згадується 1455 року в «Словнику староукраїнської мови» як таке, де яскраво виражена говірка людей Волинського Полісся. Крім густих лісів, що майже з усіх боків підходили до Сінного, навколо села було багато боліт. Кожне з них мало свою назву — Мар’янівське, Полінине, Попове, Дякове, Захаркове, Жукове, Талахове, Шинкареве, Бараниця. Село складалося: з хуторів Мар’янівка, Гребінь, Лоза, кутків — Новосілка, Котлянщина, Жуківщина, урочищ — Лисуха, Вільшиняк. Скрізь у цих місцях стояли садиби селян. Через це центральна частина села Сінного довгий час не була густозаселеною. В одній із цих садиб на хуторі Мар’янівка народився авторів цієї публікації — Микола Пашковець.
Ці місця волею долі оминули і татаро-монгольська навала, і татарські набіги, але 1596 року поблизу села неподалік боліт Бараниця і Мар’янівка сталася велика битва між військами Северина Наливайка та добірними полками короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ Вази. Після бою козаки своїх полеглих бойових побратимів поховали на пагорбі біля села Коростятин, де й насипали високі кургани.
У вересні 1939 року померла Ганнина мати — Любчик (дівоче прізвище — Пашковець) Приська Северинівна, залишивши по собі шестеро дітей. Ганна була третьою дитиною в сім’ї, після брата Івана (від першого чоловіка матері Олексія Сущука) та старшої сестри Ольги. Сім’я Любчиків, будучи багатодітною, дуже бідувала під час війни. Тому дванадцятирічну Ганну віддали служницею в дім польського пана Мунтика Телесніцького, що служив на Бабинському цукровому заводі. Працювала Ганна тяжко і без платні — за самі харчі.
Як склалася подальша доля Ганни Валентинович, як її без дозволу батьків вивезли до Польщі і як вона стала лідером незалежної польської профспілки «Солідарність», викладено у вже згадуваній статті Миколи Пашковця та Ярослава Пляса «...Її називали «Справедливість».
Ганна Валентинович не наважувалася встановити зв’язки зі своєю ріднею в Україні, щоб не зашкодити рідним через свою опозиційну діяльність у Польщі. Але все одно репресії не оминули родину Пашковців. Рідний дядько Ганни Валентинович Дмитро Северинович (батько автора цієї публікації) був засуджений на десять років ув’язнення, а його сім’ю (дружину і п’ятеро малих дітей) вивезено до Сибіру.
Ганну Валентинович тричі заарештовували, а під час арештів перевіряли родину в Україні. Одного разу, 1981 року, саме в часи зародження «Солідарності», викликали її батька Назара до КДБ і, нічого не пояснюючи, раптово запитали: «Де ваша дочка Ганна?». «Вчиться в школі», — відповів старий Назар. Слідчий здивувався, але швидко зметикував, що в Назара, мабуть, є молодша дочка, яку він теж назвав Ганною (у пам’ять про зниклу, яку вже поминали в церкві). Тому запитав: «А у вас не було ще дочки Ганни?». «А! Ви про ту питаєте. Пропала десь вона. Польський пан забрав її з собою», — сказав Назар. «То ви нічого не знаєте про неї?» — допитувався слідчий. «Ні, нічого. А може, ви щось про неї знаєте?» — з надією в голосі запитав старий. «Ні, ні. Ми нічого не знаємо. Можете йти», — швидко відповів слідчий. Так і не судилося батькові Назару дізнатися, що жива його дочка Ганна, одна з одинадцяти його дітей.
А через багато років, 1996-го, на цвинтарі, обійнявши його могилу, Ганна Валентинович зі сльозами на очах промовляла: «Простіть мені, тату, що не повернулася раніше, не розшукала вас. На це були різні причини. Недоля розлучила нас навіки, та я вдячна вам, що ви шукали мене. Я рада і щаслива від зустрічей з рідними. А Бог допоміг знайти дорогу до родинного гнізда, до омріяного щастя через півстоліття».
Польська урядова делегація мала взяти участь у траурних заходах з ушанування пам’яті польських офіцерів, розстріляних катами НКВС весною 1940 року в Катині (Катинський розстріл).
Тіло Ганни Валентинович під час катастрофи обгоріло тільки частково, тому рідні її зразу спізнали. Навіть сама дата смерті Ганни Валентинович оповита якимось містичним серпанком, а можливо, і Божим знаком застереження. Адже останнім днем життя Северина Наливайка стало 11 квітня 1597 року — перша п’ятниця по Великодню, а останнім днем життя Ганни Валентинович стала близька до дати страти Наливайка календарна і церковна дата — 10 квітня 2010 року, ранок першої суботи після Великодня. З урахуванням астрономічних відхилень, які накопичилися за чотириста років, що відділяють ці трагічні події, смерть Наливайка та Валентинович, можливо, трапилися в одній орбітальній точці (як у космічному вимірі, так і в сакральному тлумаченні). Недарма, як розповідала якось своїм рідним Ганна Валентинович, перед вивозом її до Польщі їй, ще малій дівчинці, дуже чітко наснилася ікона якогось святого. Через багато років у костелі в Гданську вона побачила цю ікону святого Патрика. А чи не був це перший знак Божий для смиренної душі, обраної для звершення великого подвижництва? І що ж тоді віщує другий поданий знак, про що застерігає?
Їй виповнилося 80 років, вона хворіла і все рідше навідувалася в гості до своєї численної рідні на Рівненщині, яку знову знайшла через 53 роки розлуки з рідною землею. По собі залишила сина Януша (1952 року народження), онука Петра (названого на честь святого Патрика) та онучку Касю. Напередодні загибелі вона телефонувала Миколі Пашковцю і чекала його в Гданську, бо казала, що має багато чого йому розповісти. Зустріч планувалася на кінець квітня 2010 року, але доля розпорядилася по-своєму, ми вже ніколи не дізнаємося, про що хотіла розповісти своєму братові Ганна Валентинович.
Ось що пише Маргарита Шимчик-Карнасевич із Кракова: «Усі, хто загинув у катастрофі президентського літака, заплатили найвищу ціну за пам’ять про Катинь. А світ не повинен був ніколи дізнатися про Катинь. «У сімей жертв забрали право на публічну жалобу, на оплакування і гідне увіковічення найближчих. Земля прикрила сліди злочину, а брехня мала стерти його з людської пам’яті», — повинен був сказати президент Республіки Польща Лех Качиньський. Хотів також подякувати за те, що родичі вбитих та інші відважні люди вірно берегли цю пам’ять, захищали її та передавали наступним поколінням поляків. Зберегли її протягом періоду комуністичних урядів і передали співвітчизникам вільної, незалежної Польщі. Тому їм всім, а особливо катинським сім’ям, ми повинні подякувати.
Але цих слів він не сказав. Не долетів. У катастрофі вцілів лише знайдений після трагедії вінок, який президент планував покласти на катинському кладовищі. До цього вінка та до воріт аеродрому, де сталася катастрофа, почали приходити росіяни — зі Смоленська та інших міст. Тисячі росіян. Більшість із них про Катинь дізналися вперше. Ми, поляки, завжди пам’ятатимемо про Катинську трагедію, що сталася 70 років тому, і трагедію 10 квітня 2010 року».
Памятатимемо і ми, українці, про ці трагедії, бо це торкається і нас, бо це не повинно більше ніколи повторитися ніде в світі.
Смерть Ганни Валентинович — велика втрата для двох держав: Польщі і, звичайно, України, до якої вона в останній час виявляла велике тяжіння. Можливо, саме про це вона хотіла говорити зі своїм братом, щоб донести свої думки та сподівання до народу України.
Один із засновників руху «Солідарність» Богдан Ліс, який у 1970—1980-х роках був противником комуністичного ладу, а тепер опонує правим силам у Польщі, входячи до парламентського клубу (фракції) «Лівиця і демократи», так згадує про Ганну Валентинович: «Я її знав із 1968 року, бо ходив із її сином до школи. І не думав, що наші шляхи перетнуться так дивно — під час страйку в «Солідарності». Ганна Валентинович справді, особливо під час найскладнішого періоду — перед страйком у серпні 1980 року та на його початку, була основною дієвою особою, оскільки працівники верфі повстали тоді, коли її звільнили з роботи. З одного боку, це була дуже тиха, тепла особа, а з другого — коли виникала проблема, загроза, перетворювалася на левицю. Вона не боялася вийти перед натовпом і сказати комуністичним функціонерам усе, що про них думає. Не погоджувалася на дрібні поступки щодо цих людей».
У серпні 2010 року минуло 30 років від початку страйків у Гданську, що започаткували «Солідарність». Над Віслою ювілей майже не відзначали, проте відомо, що найкращим пам’ятником «Солідарності» є вільна і демократична Польща. То ж хай буде вічна пам’ять цій жінці, яка закладала наріжний камінь у демократичну розбудову Польщі, і хай її героїчне подвижницьке життя стане відомо всій Україні, бо вона завжди відчувала себе донькою України, так само, як відчувають себе українцями наші родичі в Південній Америці, які проживають у далекій Аргентині: в Буенос-Айресі, в Парані, в Мендосі та в провінції Місьйонес, куди виїхали в пошуках кращої долі дві рідні сестри матері Ганни Валентинович зі своїми багатодітними сім’ями ще в часи польського панування в Західній Україні.
Одним із доказів торжества правди Ганни Валентинович стало те, що саме її — легендарну польську опозиціонерку, а не Леха Валенсу, 13 грудня 2005 року (у 24-у річницю запровадження воєнного стану в Польщі) американським Фондом жертв комунізму у Вашингтоні було нагороджено Медаллю свободи Трумена—Рейгана (en:Presidential Medal of Freedom), яку вона прийняла з рук президента США Джорджа Буша. Такі медалі за боротьбу з комунізмом свого часу отримали Олена Боннер, Вітаутас Ландсбергіс і Вацлав Гавел.
Тоді ж зусиллями польської діаспори в США у місті Чикаго було влаштовано музей Ганни Валентинович (Anna Walentynowicz apartments), який вона сама відкривала.
За матеріалами книги Миколи Пашковця та Ярослава Пляса «Северин Наливайко та князі Острозькі»
