Щоб уникнути зайвих пояснень, почну цю розповідь із анекдоту про Рабіновича. Чому саме про нього? Зараз зрозумієте.
Викликають, значить, Рабіновича у кагебе і запитують, чи читає він газети.
— Аякже , — відповідає той, — читаю. Ще й як читаю! Інакше звідкіля б узнав, що в нас щасливе життя?
Подібних анекдотів про Рабіновича, особливо за радянських часів, була не одна тисяча. По своїй популярності він випереджав навіть самого Чапаєва. Варто було лише назвати його ім’я, як усі починали сміятися.
Це я кажу для того, аби ви не почали сміятися, дізнавшись, що героєм цієї розповіді буде теж Рабінович. Запевняю: він з анекдотичним Рабіновичем не має геть нічого спільного. Хіба що прізвище. Він — з абсолютно реального життя, в якому майже зовсім не було місця сміхові і веселощам. А доля його перегукувалася з долею народу, гідним представником якого він був.
ВІН МАРИВ ПОДОРОЖАМИ
Отже, мова йде про письменника і громадського діяча Осипа Рабіновича. Народився він 30 січня 1817 року в одному з наймальовничіших куточків Кобеляк. За якихось десяток кроків від його хати вигиналася річка, на протилежному боці якої шумів сосновий ліс. Можливо, для майбутнього лікаря, інженера чи вченого і не грало б ролі серед якої природи народитися і вирости, але для майбутнього письменника це мало вирішальне значення. Рабінович зростав у оточенні казкової природи, і в цьому був своєрідний дарунок долі.
Важливо й те, що хлопець народився в місті, яке по-особливому ревно оберігало свої традиції та звичаї. Тут процвітало мистецтво й були свої художники, різьбярі та іконописці.
Нашому героєві по-справжньому пощастило, позаяк його батьки любили одне одного й робили все від них залежне, аби діти виросли щасливими та здоровими.
Ось один лише приклад того, як у сім’ї Рабіновичів ставилися до харчування дітей. Їм категорично заборонялося їсти молочне упродовж шести годин після вживання м’ясного. До хліба, пшеничного чи ячменного, обов’язково добавляли висівки, а м’ясо й рибу їли тільки в святкові дні. Із раннього віку діти знали, що від переїдання помирає значно більше людей, ніж від голоду. І що вживання алкоголю дуже шкідливе для здоров’я...
На жаль, ця істина повністю забувалася, коли старий Рабінович виходив за межі власного дому. Там він ставав найкрасномовнішим пропагандистом спиртного, загукуючи перехожих до корчми, в якій річкою лилася оковита. Він настільки вправно справлявся із цим завданням, що до його закладу кожного вечора сходилась майже половина населення Кобеляк, аби відвести душу та випити по сто грамів рятівної водиці. Частіше за все сто грамів не допомагали, тому більшість брали ще по сто, потім іще, аж доки закінчувалися гроші. Тоді бідолаху викидали на вулицю. Видовище було, що й казати, мало естетичне, адже супроводжувалося лайкою та матюччям. До того ж відбувалося воно на очах вразливого підлітка. А батько ще й змушував допомагати йому. Осип збирав порожні кухлі, підмітав підлогу. Загалом робота була не такою вже й важкою, але хлопець її вважав найогиднішою у світі.
Ненавидів свою роботу і старий Рабінович, але діватись йому було нікуди. Прибутковішого місця годі було й шукати. Тільки працюючи в корчмі, він міг зібрати гроші, необхідні для того, аби дати своєму синові найдостойнішу освіту.
У той час у Кобеляках не було жодного пристойного учбового закладу. Відтак, батькові довелося наймати для сина домашніх вчителів. Звичайно, з одного боку це було досить затратно, а з іншого — вигідно, адже завдяки вчителям, хлопець блискуче освоїв математику, історію, географію, міг абсолютно вільно говорити і писати на івриті, ідеші, латинській, німецькою та французькою мовами. Серед наставників, котрих батько виписав аж із Петербургу, був один досить відомий у Європі мандрівник Мейєр Емден, який провів кілька років, подорожуючи Європою та Америкою. Захоплюючі розповіді про бачене й пережите вразили хлопця настільки, що він невдовзі просто почав марити подорожами. І хто зна, чим би все закінчилося, якби не втрутився батько. Він зумів переконати сина в тому, що вирушати в дорогу добре лише тоді, коли маєш на це кошти, а сперш слід здобути професію, яка б забезпечила безбідне життя і можливість подорожувати. Такою професією старий Рабінович вважав судійську. Хоча добре знав, що здобути юридичну освіту євреєві у Російській імперії було неможливо. На це існував царський указ. Та, не зважаючи на це, Осип, все ж, умудрився потрапити до Харківського університету і провчитися там аж два роки. Що до того, як це йому вдалося, існує кілька версій, за однією з них він вступив за документами свого товариша, за іншими — умовив доньку ректора посприяти йому. Отримані в університеті знання стали своєрідною знахідкою, коли Осип переїхав до Одеси.
ПЕРША В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ЄВРЕЙСЬКА ГАЗЕТА
В Одесі він майже випадково став учасником відразу трьох судійських процесів, і блискуче їх виграв.
Для тодішньої Одеси це стало справжньою сенсацією. Про Рабіновича заговорили, жінки зі сльозами на очах повторювали виголошені ним захисні промови. А одна із газет навіть процитувала його найвлучніші вислови. Все це породило своєрідний ажіотаж. До нього почали звертатися за допомогою сотні постраждалих, здебільшого, заможних. Відтак, за якийсь рік-два у Осипа з’явилась можливість (необхідна сума коштів) купити в центрі Одеси пристойний будинок і оженитися.
Будинок, як у більшості тодішніх євреїв, відразу став його фортецею. А сім’я — найбільшим скарбом. Дружина була навдивовиж доброю і освіченою жінкою. За словами біографа Рабіновича М. Моргуліса, вона мала «чіпку пам’ять і енциклопедичні знання», а ще — «неабиякий хист до літературної діяльності».
Очевидно, саме якості дружини підштовхнули Осипа написати своє перше оповідання. Біограф стверджував, що дружина була не лише його читачем і критиком, а й «вправним редактором».
Невдовзі наш герой починає регулярно друкуватися в одеських газетах і журналах. А через рік-другий і в московських та петербурзьких. Про нього пішла слава, як про талановитого і перспективного літератора. Та особливої популярності він набуває лише після того, як наважується вступити в полеміку із прихильниками висловлювань і принижень єврейської нації. Рабінович із великими потугами стримує свій темперамент і кипіння крові, коли починає цитувати тих письменників, які змальовуючи окремих євреїв, знущаються і привселюдно насміхаються над цілою нацією.
З цього моменту Осип в буквальному розумінні починає давати рішучу відсіч кожному, хто насмілювався хоч одним словом принизити і облити брудом його співвітчизників. У відповідь зловмисникам пише низку публіцистичних статей, де із захоплення розповідає про здобутки і досягнення, про розум і діловитість євреїв.
Захищати своїх співвітчизників Рабінович буде впродовж всього життя. Це стане найголовнішою його справою. Для цього він навіть започаткує першу в Російській імперії єврейську газету «Рассвет», яка виходитиме російською. Звичайно ж, він міг її видавати на івриті чи ідеші, якими володів блискуче, але, на жаль, мало хто знав ці мови із тих, хто постійно насміхався і принижував євреїв. А саме їм і адресував письменник свої опуси. І, як виявилося, не прогадав. Газета вже в перший місяць свого існування стала настільки популярною, що миттєво зникала із рук розповсюджувачів преси. За нею навіть ставали в чергу. Це посприяло тому, що газета невдовзі вийшла за межі Одеси і почала поширюватися майже всіма регіонами тодішньої імперії. Це, звичайно ж, додало головного болю видавцеві. До редакції хлинув потік листів, здебільшого негативного характеру. А декотрі кореспонденції носили навіть погрозливий характер. Але, дякуючи Богові, були автори, котрі підтримували й усіляко схвалювали сміливість і далекоглядність редактора, захоплювалися інтелектом і його непересічним характером.
Щоб зробити газету авторитетнішою і популярнішою, Рабінович постійно шукав і знаходив все нових і нових талановитих авторів, організовував у редакції всілякі круглі столи, конференції, диспути, зустрічі із цікавими людьми. Наприклад, у його редакції двічі побував славнозвісний адмірал Авінов, мандрівник і письменник Олександр Ротчев та багато інших відомих на той час людей.
Робота в газеті вимагала неймовірних зусиль, адже штат складався лише із восьми осіб. Окрім журналістської роботи, вони виконували ще й суто технічну — набирали (літера до літери), правили і друкували газету. Робочий день, як правило, закінчувався далеко за північ. Часто доводилося залишатися працівникам і до ранку.
Та, незважаючи на великий обсяг роботи, Осип Рабінович примудрявся ще й писати повісті та романи. Лише за один рік у нього виходять дві повісті «Штрафной» і «Наследственный подсвечник» та роман «Калейдоскоп».
Своїх героїв Рабінович знаходив серед знайомих та друзів. Він їх ніколи не прикрашав і тим більше не завуальовував, і вони лишалися впізнаваними.
Правдивість була найголовнішою рисою нашого земляка. Він ніколи не писав про почуте з чужих вуст. Письменнк, на його думку, мусить бачити все на власні очі й лише за таких умов він матиме підстави виправдовувати чи засуджувати свого героя.
А ще Рабінович боявся випустити якусь дрібничку. Деталі були для нього найголовнішим будівельним матеріалом під час вимальовання портрету героя. Біограф письменника М.Моргуліс підкреслював, як той панічно боявся допустити якусь неточність і цим самим внести плутанину, або, ще гірше, ввести читача у оману. Все це допомогло письменнику змалювати своїх героїв такими, якими вони були в реальному житті.
ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК — МЕРАНО
У сорок сім років Рабінович несподівано захворів на туберкульоз. Тоді ця недуга була особливо небезпечною. Від неї помирами тисячі людей. Необхідно було змінити клімат. Найсприятливіший — теплий і помірно вологий, — був лише в Італії. Відтак, Осип їде туди разом з дружиною (вона, до речі, жодного разу в жодну поїздку не відпускала чоловіка самого). Перший раз він пробув у Мерано три місяці. Це допомогло дещо поліпшити здоров’я. В нього знову з’явився добрий апетит. І, головне, неабияка спрага до життя. Осип присягається виконувати всі поради і рекомендації лікарів, але варто було йому повернуся додому, як миттю про все забуває. Його робочий день, як і раніше, починає розтягуватись на дванадцять, а згодом і на п’ятнадцять годин. Всі свої сили Осип віддає улюбленій газеті, яка за час його відсутності досить суттєво втратила свої позиції.
Так триває майже рік. За цей час здоров’я нашого земляка різко погіршується. І він знову вирушає до Мерано. Цього разу проводить біля моря майже півроку. З великими зусиллями лікарям вдається знову поставити його на ноги. І він знову присягається почати «праведний» спосіб життя, і знову забуває про свою обіцянку. Відтак, хвороба прогресує. Через п’ять місяців, проведених вдома, Осипу стало зовсім зле і він утретє вирушив до Італії. Як виявилося, уже назавжди. Він помер того ж самого дня, що й приїхав у Мерано — 28 жовтня 1869 року. Дружина вирішує поховати чоловіка на місцевому кладовищі Мерано...
ЄВРЕЙСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ В КОБЕЛЯКАХ «СПИСАЛИ»
...Три роки тому, подорожуючи Європою, мені пощастило побувати в цьому місті. Воно порівняно невелике, але дуже красиве й затишне. А ще — знамените на весь світ тим, що тут виробляють найрізноманітніші світильники. І за формою, і за величиною, і за дизайном. Знайти два подібні просто неможливо.
Майже в центрі міста, на узвишші, розташоване кладовище. Воно дуже дбайливо доглянуте й красиве. Його неможливо порівняти ні з Байковим, ні, навіть, з Личаківським, які в Україні вважаються своєрідним еталоном. Так ось, на цьому кладовищі й поховано нашого земляка — відомого письменника Осипа Рабіновича.
На цьому місці можна було б поставити крапку. Адже все, про що хотілося сказати, сказав. Але зробити цього не можу. Не маю морального права замовчати той факт, що в Кобеляках «списали» прадавнє єврейське кладовище, на якому похований увесь рід нашого героя. А позаяк кладовище втратило законне право на існування, то згодом його стерли з лиця землі. Могили було розрівняно бульдозером, а надгробні пам’ятники спершу згорнено докупи, а потім вивезено в невідомому напрямку. Ось так ми самі в себе крадемо пам’ять...
