У сьогоднішньому світі, який досі переживає наслідки глобальної фінансової кризи, бракує історій успіху країн, прикладів для наслідування. І Австрія, як уламок колишньої імперії Габсббургів, якраз може виступати зразком того, як країна може швидко трансформуватися, відкинути весь баласт та розвиватися. Про секрет успіху своєї країни, про значення історії для дипломатії, про важливість володіння англійською чи французькою мовою в переговорах з Брюсселем розповів Посол Австрійської Республіки в Україні Вольф Дітріх ХАЙМ під час двогодинного спілкування з учасниками Літньої школи журналістики «Дня».
«Я ДУЖЕ ЦІКАВЛЮСЯ ІСТОРІЄЮ, І ОДНЕ З МОЇХ ПОВСЯКДЕННИХ ЗАНЯТЬ — ЦЕ ЧИТАННЯ «Дня»
Ярослав НАЗАР: — Австрія та Україна мають багато спільного у своєму історичному минулому, тому що два століття тому Західна Україна була частиною Австро-Угорської імперії. Чи збереглися ці зв’язки і чи бачите ви прояви впливу австро-угорського духу на сьогодення в Україні?
— Історія становить великий інтерес як для дипломатії, так і для широкого загалу. Я сам вивчав історію, але моїм головним предметом була комерція та управління. У цьому контексті я хотів би послатися на всеохоплюючу статтю про Галичину «Реальність і міф», яку нещодавно написав Якуб Форст-Батталья, директор Австрійського культурного форуму в Києві. За декілька тижнів ця стаття буде надрукована в другому виданні книжки «Українсько-Австрійські зустрічі», яку ми видали два роки тому нашими мовами. У нас є також чудова коротка стаття історика Андреаса Каппелера, котрий народився у Швейцарії та є одним з провідних істориків. Він почав займатися українською історією 30 років до того, як Україна стала незалежною. Йому вдалося узагальнити саму суть української історії на 20 сторінках зазначеної книжки.
Це той мінімум, що його варто знати про українську історію пересічному австрійському або середньоєвропейському читачеві. Це доволі складно зробити, адже так багато треба сказати, і це не просто історія, яку можна переповісти в одному рядку.
Я дуже цікавлюся історією і дедалі більше читаю історичних матеріалів українською мовою. Як дипломат, я не можу висловлювати якихось критичних думок. Історія — то є занадто делікатна тема, щоб її використовувати у непрофесійних цілях. Тут, у Києві, нам пощастило, тут багато обізнаних колег, і, ясна річ, науковців тут більше, ніж в інших частинах країни.
Наприклад, мої колеги — посол Польщі Хенрік Літвін і глава європейської делегації Ян Томбінські добре знають вашу країну. Ян Томбінські знає дуже добре також Австрію. Він зробив дуже цікаве дослідження щодо Митного союзу, проект якого розглядали в Австрії наприкінці 1920-х років. Якщо ви зустрінетесь із паном Томбінські, то можете запитати його про запропонований Австрії союз, який так і не відбувся наприкінці 1920-х років. Цей Митний союз з Німеччиною — який ніколи не матеріалізувався, — позбавив би Австрію значної частини політичного суверенітету. І цей випадок можна вважати аналогією перебігу подій, що, на мою думку, могло б статися з Україною сьогодні, якби вона вирішила відмовитися від своїх повноважень формулювати торговельну політику на користь іноземної столиці.
Повертаючись до статті «Реальність і міф», тут на 20 сторінках ви побачите дуже чітку картину того, що мають спільного історична Австрія та сьогоднішня Західна Україна. І це те, що я, звичайно, рекомендував би розглянути детальніше. Позаяк досі ця тема цікавить людей і дуже багато треба зробити в цій частині світу, щоб пролити світло на новітню історію, значну частину справжніх джерел, які були закриті для громадськості. Існує багато міфів, поширюється умисна дезінформація, і я повинен сказати — причому це не тільки комплімент вам — одне з моїх повсякденних занять — це читання «Дня» та його дуже солідні історичні сторінки, наскільки можливо з моїм українським учителем. На цьому етапі я читаю набагато краще і розумію більшість прочитаного.
Я. Н.: — Два роки тому помер старший син колишнього імператора Австро-Угорської імперії Карла І Отто фон Габсббург-Лотрінген, який після Другої світової війни відіграв дуже важливу роль в об’єднанні Європи і мав вплив на Австрію. До речі, чи існує в Австрії ностальгія за епохою Австро-Угорської імперії, яка є багатокультурною, багатомовною і, мабуть, найм’якішою імперією за всю історію людства?
— Можу відверто сказати, що ні, немає жодної ностальгії в Австрії. Династію Габсбургів і монаршу родину дуже шанують та висловлюють захоплення її роллю в історії країни.
Слід зазначити також, що більшість австрійців не сприймає останніх десятиліть монархії як дуже сучасної та ліберальної, прогресивної політичної системи. У певний момент у другій половині XVIII століття й навіть 150 років тому монархія була прогресивною політичною системою, яка забезпечувала конституційні права та свободи для всіх громадян, верховенство закону і свободу віросповідання. Ці моменти виразно відобразилися тут, на Буковині й Галичині. Звичайно, можна сперечатися, але, мабуть, найбільш прогресивні та ліберальні реформи в Австрійській імперії мали місце наприкінці XVIII століття, коли син Марії Терезії, Йозеф Другий ініціював новаторські реформи у сфері освіти і релігії ще до того, як сталася французька революція.
Тоді австрійська адміністрація в західній частині нинішньої України — порівняно з тим, що ми бачили на той час у прикордонних регіонах Російської імперії або інших, — була значно ліберальнішою з більш відкритим суспільством, у якому гарантувалася свобода віросповідання для різних груп і дотримувалося право на здобуття освіти, яка була відокремлена від релігії та надавала можливість здобувати вищу освіту українською мовою.
Ці речі не завжди сприймаються в сучасній Австрії, коли згадують монархію, тим більше її консервативніші фази в першій половині ХIХ століття, відомі як Бідермаєр (Biedermayer) і десятиліття репресивного правління графа Меттерніха.
Більше симпатії до монархії існує в країнах Центральної Європи, які колись були частиною імперії, як-от Богемія/Чехія, Моравія, Словаччина чи Угорщина. 1860 року ми скасували кріпосне право, проводили демократичні реформи, які значно випереджали те, що ми бачили в ширшому регіоні, наприклад, у російській імперії та в інших східних країнах. Якщо рухатися на захід і південь від Києва, ви побачите, що ця територія межувала з трьома імперіями.
«ЯК ТІЛЬКИ МИ ПОМІЧАЄМО СЕРЙОЗНУ КРИЗУ — ПОТРІБНО ПРИДУМАТИ ЩЕ ОДИН КРОК ІНТЕГРАЦІЇ...»
Микола СІРУК: — Пане посол, ви, мабуть, знаєте австрійського есеїста, публіциста Роберта Менассе, який в інтерв’ю «Дню» сказав, що Європі бракує політиків із баченням. За його словами, на противагу батькам-засновникам Європейського Союзу, які показали, що бачення можна зробити реальністю, ми маємо такі політичні еліти, які йдуть назад, крок за кроком, без бачення. Що ви скажете на це?
— Певною мірою я міг би погодитися з ним, але, з другого боку, європейську інтеграцію часто розуміють неправильно. Для мене європейська інтеграція це — прогрес, це те, що треба бачити. Це — не статичний союз.
Європейська інтеграція часом нагадувала кам’янисту дорогу з кризами і складними моментами, коли англійці, наприклад, мали дещо відмінну точну зору на деякі з ключових питань, а французи і німці чинили дуже великий вплив, щоб рухатися вперед.
Тепер Євросоюз працює у такий спосіб, як його задумували від початку шість членів-засновників Європейського співтовариства. Французи запропонувати власну адміністративну практику в якості моделі для внутрішньої роботи європейських інституцій. Оскільки я вчився в Ecole Nationale d’Administration (Вищій адміністративній школі) у Франції, то я впізнаю багато чого з цього за межами Франції, і я бачу багато переваг у перевірених життям адміністративних процедурах. Я виявив, що європейські адміністрації, інституційні рамки базувались більше на французькій адміністративній логіці, ніж на адміністративній культурі якоїсь іншої держави-члена. У якомусь сенсі це корисно, тому що таке адміністрування більше спирається на об’єктивність та меритократичний підхід.
Гадаю, що французька система адміністрування може бути надзвичайно потужною. Вона забезпечує узгодженість у всій країні. Як на мене, Україна керується за подібною логікою, або, принаймні, прагне. У вас є губернатор, якого не обирають, але який є дуже близьким до Адміністрації Президента й уряду. І у Франції префект призначається міністром внутрішніх справ, і він, як «посол із внутрішньої політики» у своєму регіоні, гарантує та забезпечує верховенство закону, належне управління і послідовність державної політики, де інтерфейси іноді не спрацьовують елементарно. Франція майже така сама за величиною, як Україна, але історично вона також досить різноманітна. Наприклад, у північній, південній або східній Франції зовсім різні історичні впливи. І сьогодні ніхто не переймається цим у Франції. Як на мене, це один з прикладів, щоб сказати — я не переймаюся, що Україна розвалюється, або всередині виникає розкол, — я не бачу цього.
Але в цьому сенсі європейська інтеграція — це процес, і як тільки ми бачимо серйозну кризу — потрібно придумати ще один крок інтеграції як з точки зору політики, так і сфери застосування.
«ДЛЯ АВСТРІЇ ЧЛЕНСТВО В ЄС ПРИНЕСЛО ВЕЛИЧЕЗНІ ВИГОДИ...»
М. С.: — Пане посол, попередній посол Франції в Україні сказав, що французи люблять Наполеона, але не люблять Бонапарта. Я читав одну статтю, у якій йшла мова, що Наполеон, намагаючись поширити свій кодекс, був фактично першим євроінтегратором. Що ви скажете на це?
— Якщо подивитися на Цивільний кодекс (відомий як Кодекс Наполеона) і його наслідки, то думаю, що в ньому є багато позитиву. Загальне сприйняття Наполеона в нефранцузьких частинах Європи, швидше, розглядається як гегемоністичний підхід Макіавеллі. У цьому відношенні габсбурзька імперія була зовсім іншою. В Австрії ми завжди описуємо це латиницею: bella gerant alii, tu Felix Austria nube, що в перекладі означає: «Інші можуть вести війни, в той час як Австрія розширює свою імперію через шлюби та сімейні узи».
Таким чином діяла Україна після введення християнства і започаткування державності. Але переважно завдяки цій стратегії зростала імперія Габсбургів. Там також були війни і конфлікти, але загалом їхня мета полягала в тому, щоб зберегти і утримати те, що було в складі імперії. Гадаю, що одним із цікавих моментів у нашій історії були часи правління імператриці Марії-Терезії (1740—1780), яку я дуже люблю, і яка є одним з моїх улюблених персонажів в історії Австрії. До запровадження комп’ютерів та програмного забезпечення функціонування австрійської адміністрації здебільшого ґрунтувалося на добре продуманих Марією-Терезією правилах адміністрування.
Інша частина європейської інтеграції полягає в тому, що ви повинні володіти однією з мов, щоб мати можливість брати активну участь у будь-якому адміністративному політичному процесі. Якщо ви глава держави і не розмовляєте англійською чи французькою мовою — вам може бути дуже важко домогтися того, щоб вас почули і зрозуміли в ЄС.
Ви можете виступати з промовами, надсилати свої документи, але ви не зможете розмовляти за столом переговорів з партнерами, із союзниками. Європейська інтеграція — це не будівництво залізобетонного альянсу. Насамперед вона базується на правилах.
Відтак, це завжди будівництво спонтанного, ситуативного альянсу зі змінними партнерами, щоб знайти спільну основу для нових правил і юридичних норм. І вам треба шукати партнерів на будь-яку тему, а також країни, з якими у вас дуже мало спільного.
Ви знайдете багато партнерів щодо екологічних питань, а з інших питань — це будуть зовсім інші партнери. Це була одна з причин, чому Австрія в часи, коли нам треба було реструктуризувати, скоротити, а то й закрити посольства, ми не закрили жодного посольства у невеликих країнах-членах ЄС.
На мою думку, Австрія була єдиною країною, яка відкрила посольства на Кіпрі, Мальті, коли ті стали членами ЄС. Тому що ми бачимо всю картину і хочемо знати, як невеликі країни-члени ЄС ставляться до певних політичних питань, де у нас є точки дотику, де ми можемо допомогти, де ми повинні працювати разом.
На мою думку, інші держави-члени: Швеція, Фінляндія, Ірландія — не мають широкої мережі всередині Євросоюзу. А така мережа дуже допомагає зрозуміти, якою є динаміка процесу, наскільки ви можете впливати на формування політики — насправді, це й досі складно зрозуміти багатьом новим членам, які приєдналися до ЄС 2004 року і після цього.
Для нас це був тривалий процес навчання. А судячи з досвіду багатьох країн Східної і Центральної Європи, зовсім нових членів Євросоюзу, — вони мають дуже добре володіти мовами, щоб їхній внесок своєчасно мав результат.
Я хочу сказати, що для Австрії членство в ЄС принесло величезні вигоди й не лише у таких речах, які вимірюються торговим обігом і грошима. А й у політичному вимірі — нам довелося справді переглянути те, як ми керуємо країною.
«НАС НЕ ЛИШЕ ЧУЮТЬ, МИ МОЖЕМО ЗНАЧНО ВПЛИВАТИ НА ЄВРОПЕЙСЬКУ ВАЛЮТНУ СИСТЕМУ»
М. С.: — Можете про це розповісти детальніше?
— На початку 1990-х, коли Австрія вступила в ЄС, ми повністю переглянули всі закони й виявили, що там було багато законів, які повністю застаріли. Вони просто були (навряд чи, хто думав про них), і не мали жодного значення.
І саме тому, коли ви з’ясовуєте, чи відповідає країна європейським стандартам і правилами, то ви виявите багато застарілого, непотрібного, що фактично не узгоджується з іншими законами та нормативними актами. І це був хороший момент, щоб їх позбутися.
Якби я відповідав за ситуацію в Україні, то, на мою думку, це була б хороша вправа для будь-якої адміністрації, для будь-якої країни уважно переглянути законодавство й виявити, що багато законів не узгоджуються один із одним. І це спростило б законодавство, яке б тоді було б легше дотримуватися й впроваджувати.
Це була перша реальна вигода, коли ми вступили в Європейський Союз. Ми позбулися так багато баласту, який обтяжував суспільне життя, економіку й додавав роботи адміністрації. Звичайно, це також допомогло модернізувати й раціоналізувати нашу економіку й зробити її придатною до світу, який стає все більш глобалізованим.
Зараз ми серед найбільших інвесторів в Румунії, Туреччині та більшості країн Центральної та Східної Європи. Причому, зважаючи на те, що Австрія не велика країна, ми інвестували в Румунію та Туреччину набагато більше, ніж Німеччина, Франція, Велика Британія та багато інших країн. У Румунію — більш ніж 10 млрд. Євро, а в Україну — 3,5 млрд євро — це теж багато — ми серед найбільших п’яти інвесторів у вашій країні, але насправді інвестицій могло бути набагато більше, якщо були б добрі умови.
З політичної точки зору надзвичайно цікавим є те, що наша валютна політика (до впровадження євро) перебувала в тіні німецької марки. Із запровадженням євро, ми маємо повноправний голос, право голосу в Європейській центральній банківській системі. Ми також можемо запропонувати свої поради, свою експертизу. Нас не лише чують, ми маємо значний вплив на європейську валютну систему й формування політики. Це, звичайно, набагато краще, ніж те, що було раніше, коли ми в буквальному сенсі — лише стежили за тим, що відбувалося.
«ТАМ, ДЕ НЕМАЄ СПІЛЬНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЗИЦІЇ, МИ Є НЕЙТРАЛЬНИМИ»
Ігор САМОКИШ: — Пане посол, вашій країні було нав’язано нейтралітет, завдяки чому Австрія домоглася виведення радянських військ. Чи є актуальним такий статус сьогодні, коли світ став глобальним і чи занадто дорого вашій країні обходиться нейтральний статус, можливо, було б краще увійти у систему колективної безпеки?
— Нейтралітет був ключем до знаходження формули, яка б змусила усі чотири союзні держави покинути Австрію 1955 року й зробити країну одним цілим. І як виявилося, пізніше австрійці відкрили багато переваг нейтралітету — особливо в період холодної війни.
Приєднавшись до ЄС 1995 року, ми повністю поділяємо європейські рішення, які приймаються у сфері зовнішньої політики й безпеки. І це передбачає, що ми сприймаємо спільну зовнішню й безпекову політику і сподіваємося її розвивати й далі. Ми беремо активну участь у її розробці в тому розумінні, що існує ЄС окремо від структур НАТО. Звичайно, не треба недооцінювати НАТО. І ніхто не хоче дублювати НАТО європейськими структурами.
Коли ми приєдналися до ЄС 1995 року, ми модифікували нашу конституцію, простіше кажучи, внесли поправку, згідно з якою, якщо існує європейське рішення щодо питань зовнішньої політики й політики безпеки, то нейтралітет є вторинним. Те ж саме стосується мандатів ООН або рішень ОБСЄ.
Там, де немає спільної європейської позиції, ми є нейтральними, тому «щодо усього іншого — ми нейтральні». І це цікаво, тому що це саме те, що французький прем’єр Клемансо сказав після Першої світової війни, коли було переглянуто географію Європи й австрійська монархія втратила більшу частину не-німецькомовних територій. Клемансо сказав таке: «Le Reste C’est L’Austriche» — «Все, що залишилося, — це Австрія».
Ірина ЛАЗУРКЕВИЧ: — Одна з найбільш обговорюваних тем, що стосуються Європи, — це питання економічної кризи Європейського Союзу. Яка позиція Австрії щодо причин цієї кризи і якими бачить ваша країна шляхи її подолання?
— Це запитання мені подобається, бо я більше економіст. Для мене це не «криза євро», це — глобальна криза, яка не так пов’язана з валютою, як із кризою суверенних боргів. А це означає, що у будь-якої держави, регіону, міста чи громади виникнуть проблеми, якщо вони розкидатимуться грошима.
Якщо у вас — дефіцит, то у вас проблема, якщо структурний дефіцит триває занадто довго, то ви збільшуєте обсяг боргу, а якщо у вас занадто багато боргів, то ви дійдете до точки, коли зрештою станете банкрутом. У період кризи, а здебільшого кризи приходять несподівано, люди зрозуміли одну просту істину, що в економічній теорії (це — урок номер один) — ризик і прибуток мають чіткий зв’язок: що більший ризик — то більший прибуток, а що менший ризик, то менший відсоток, який ви отримаєте на свій персональний рахунок. А це саме те, що багато людей в Греції або на Кіпрі хотіли ігнорувати.
Валюта євро є досить міцною й ми робитимемо все, що потрібно для збереження цієї валютної системи, а для підтримки стабільності необхідно створити банківський союз. Це забезпечить стабільність й гарантуватиме великим банкам належний контроль, а якщо вони зазнають невдачі, то існує основа для вирішення цього питання й відновлення. Це вже впроваджується, і через 2—3 роки дії попередньої домовленості забезпечить в Європі надійну, належним чином встановлену основу, яка у разі банкрутства будь-якого великого системного банку в Європі, забезпечить не тільки гроші, а й правила, щоб відновитися і вирішити цю проблему, не викликаючи хаосу.
«...БУДЬ-ЯКИЙ КВАЛІФІКОВАНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАЦІВНИК БУДЕ НАДЗВИЧАЙНО ЦІКАВИМ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО БІЗНЕСУ»
Костянтин ГОНЧАРОВ: — Рівень безробіття в єврозоні сягнув рекордної позначки в 12,6%. В Австрії зараз найнижчі показники — 5%. Яким чином вам вдається у період кризи зберігати робочі місця?
— Одна з причин, чому в Австрії дуже низький рівень безробіття серед молоді, це — існування системи, в якій, особливо молодим людям з низькою кваліфікацією, пропонується подвійна програма навчання, яку ми називаємо «навчайся і працюй». І вона існує у нас протягом поколінь.
Молоді люди, які закінчили школу в 15 років і не хочуть продовжувати навчання у вищих навчальних закладах, упродовж трьох років можуть працювати й, окрім цього, проходити декілька модулів навчання тривалістю від трьох до шести тижнів, де вони вивчають основи своєї кар’єри, свою професію, а потім здають іспити й одержують дипломи.
Безробіття серед молоді не тільки європейський феномен, а й, на противагу США, мобільність робочої сили тут дуже обмежена. І якщо говорити про Україну, то будь-який кваліфікований український працівник буде надзвичайно цікавим для європейського бізнесу. І не тільки українці хотіли б заробити гроші й отримати роботу. Але те, що ми бачимо сьогодні й через 5—15 років, з огляду на демографічну тенденцією, кваліфіковані українські працівники, які володіють іноземними мовами, будуть користуватися високим попитом.
М. С.: — Я ще процитую Менассе, який в інтерв’ю «Дню» сказав: Європейський Союз робить дуже велику помилку щодо України. Євросоюз каже: «Наведіть лад, реорганізуйте свою країну, і тоді ми побачимо, що робити з вами», — замість того, щоб допомогти Україні стати придатною для постнаціональної системи Європейського Союзу. Чи поділяєте ви цю думку, чи в Австрії мають інший погляд на це?
— Я думаю, що важливо побачити, як Україна розвивається і досягає прогресу на шляху європейської інтеграції. Якщо ми подивимося на історію, наприклад, після фаз недемократичного розвитку, то Грецію, Іспанію та Португалію швидко прийняли до Євросоюзу. В Україні ми зосереджуємо увагу на основних критеріях: демократії та верховенства закону. А спільне розуміння в ЄС полягає в тому, якщо у вас немає чіткої відданості демократичним принципам і певним мінімальним рівням законності, то було б передчасно обговорювати крок 2 замість кроку 1.
Останні кілька років Австрія брала активну участь у дискусії стосовно того, що нам потрібен ще один, окрім так званих Копенгагенських критеріїв, критерій щодо розширення. Інакше кажучи, чи сам Євросоюз і його установи здатні без адаптації правил та інститутів «переварити» розширення у разі прийому великих під кутом зору населення і географії країн.
З іншого боку, наприклад Румунія, не змогла використати всі європейські фонди, які пропонувались цій країні. Деякі країни-члени не мають змоги щороку використати мільярди євро, які можуть бути вкладені відповідно до правил. Це також стосується й України, яка не змогла використати частину коштів, які їй надавав ЄС, тому що уряд не виконав деяких основних вимог у сфері державного управління фінансами, державних закупівель тощо.
Я перебуваю тут уже три роки, і, відверто кажучи, під кутом зору вимог верховенства права ситуація практично не поліпшилася. Деякі ключові демократичні принципи, організація виборів у тому числі, викликають занепокоєння. Ось чому Європейський Союз має великий інтерес до вдосконалення виборчого законодавства, щоб воно було менш уразливим до маніпуляцій.
«МИ ВИСТУПАЄМО ЗА ПІДПИСАННЯ УГОДИ»
М. С.: — Пане посол, а якою є позиція вашої країни щодо підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі?
— Ми виступаємо за підписання угоди, зважаючи на те, що потрібен поступ у трьох зазначених галузях. Наразі ми чекаємо на великий прогрес щодо цього. Але його поки що немає, і у зв’язку з перервою в роботі Верховної Ради ми сподіваємося, що це буде у вересні-жовтні. Ми щоденно стежимо за подіями, але головний фокус це — судова реформа та виборче законодавство, які мають дуже важливе значення.
На мою думку, питання не стільки в Австрії, я не очікую будь-яких ускладнень із нашого боку, але рішення мають підготувати 28 міністрів закордонних справ, і, в кінцевому рахунку, його ухвалюють глави держав. Тому ці 28 держав-членів та Європейський парламент виступатимуть за підписання і потім ратифікацію угоди.
Я впевнений, що ми зможемо зробити цей великий крок і, в ідеалі, також побачити тимчасову реалізацію широкого спектра елементів угоди про асоціацію, включаючи всеосяжну зону вільної торгівлі товарами та послугами. Проте вона є базою для забезпечення реального прогресу у відносинах, а також є хорошою базою для економічного розвитку України і сприятиме зміцненню верховенства права.
Марія ПРОКОПЕНКО: — Минулого року Австрія увійшла до п’ятірки найбільших інвесторів України, а деякі німецькі компанії виходять із країни. То австрійські компанії не бачать проблем з бізнес-кліматом в Україні чи вони краще адаптуються до українських умов?
— Деякі підприємства йдуть з України, один австрійський банк (Erste Bank) переорієнтував свою стратегію. Я думаю, що для австрійських банків та бізнесу в Україні, як і раніше, це залишається викликом. Мало хто каже, що п’ять, чи сім, чи десять років тому було набагато краще. Погоджуюсь із тим, що український ринок складний і залишатиметься таким ще певний час. Але в банківській сфері такі країни, як, наприклад, Угорщина чи Румунія, залишаються не менш складними ринками.
Питання ось у чому: якщо я мушу скоригувати свою стратегію і можу продати певні активи, то, зважаючи на загальну ситуацію, я не став би продавати українські активи.
Для багатьох австрійських підприємств Україна залишається прибутковою, і, незважаючи на високий ризик діяльності в Україні, отриманий тут прибуток дає змогу акціонерам і власникам компаній вважати, що ризик цілком виправданий.
Перспектива створення зони вільної торгівлі з ЄС, безумовно, допоможе Україні знизити загальний ризик і продемонструвати, що норм і законів тут дедалі більше дотримуються й дедалі менше ухвалюється юридично необґрунтованих дискримінаційних рішень.
