Неозброєним оком видно, що відносини між Росією та Польщею розвиваються по висхідній і все більше нагадують взаємини між рівноправними партнерами. Після Смоленської трагедії, що забрала життя 93 польських високопосадовців, які хотіли вшанувати пам’ять жертв Катині, стали зустрічатися президенти і прем’єр-міністри обох країн. Дружини президентів (Коморовського і Медведєва) теж обговорювали під Смоленськом те, як вони переживали цю авіакатастрофу. Завдяки єдності політичних сил: правлячих и опозиційних, полякам вдалося домогтися визнання російською владою трагедії в Катині. Не менш важливим фактором стало те, що Польща уміло скористалася своєю позицією в Європейському Союзі, продемонструвавши, що може заблокувати переговори про нові угоди між Брюсселем і Москвою.
Зовсім по-іншому розвиваються відносини між Росією та Україною. Москва ефективно використовує роз’єднаність політичних сил України у своїх інтересах. Саме через це українці поки що не змогли відстояти у відносинах із Росією свої інтереси: ні щодо визнання Голодомору, ні щодо делімітації Керченської протоки й Азовського моря, ні щодо безумовного виконання російською стороною угод із базування Чорноморського флоту на території України. Більше того, росіяни домоглися від нинішньої влади продовження базування ЧФ до 2042 року. Роз’єднаність політичних українців заважає країні завершити процес десталінізації і декомунізації, що вже зробили всі країни колишнього соціалістичного табору, які вже приєдналися до ЄС і НАТО.
Попри численні зустрічі нинішнього українського та російського керівництва (президентів та прем’єрів) не можна не звернути уваги на демонстративну відсутність провідних українських політиків і експертів на засіданнях Валдайського клубу і на форумі в Ярославлі. Тим часом присутність поляків на цьогорічних вересневих форумах із участю Дмитра Медведєва і Володимира Путіна була солідною. Польщу представляли екс-прем’єр Лєшек Міллер, співголова російсько-польської «Групи зі складних питань» Адам Ротфельд і головний редактор Gazeta Wyborcza Адам Міхнік, який написав своє враження від цих форумів.
Нам все-таки вдалося знайти одного учасника з української сторони. Вперше на засідання Валдайського клубу був запрошений цього року директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський, який поділився із «Днем» своїми враженнями.
Незважаючи на застереження, я вирішив поїхати на вересневу зустріч Валдайського клубу та на форум у Ярославлі. В обох заходах брали участь російські й іноземні експерти, а також представники найвищих органів влади Росії: в рамках першого — прем’єр Володимир Путін, другого — президент Дмитро Медведєв.
— Беручи участь у цьому, ти легітимізуєш антидемократичний режим сучасної Росії, — казали мені мої російські друзі. Я почув, що буду легітимізувати режим Путіна, як Леон Фейхтвангер у книжці «Москва 1937» виправдовував сталінські процеси. Я відповів, що я не збираюся легітимізувати жоден режим, більше того, я вважаю, що не можна порівнювати Москву 37-го із сучасною, й що завжди краще розмовляти, ніж не розмовляти. Хіба що сидиш у в’язниці, а на розмову тебе викликає слідчий.
НЕ ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД ДІАЛОГУ
На засідання Валдайського клубу мене запросив його організатор і натхненник, близький до Путіна Сергій Караганов; на форум у Ярославлі — довірений економіст Медведєва Владислав Іноземцев. Я прийняв запрошення, оскільки мені було цікаво, як виглядає така «показуха», як називають це мої російські друзі. Я хотів зіставити думки офіційної й неофіційної Росії та подивитися, як діють люди, яких Ленін називав «корисними ідіотами Заходу». Наша редакція використала це визначення, коли публікувала текст видатного російського політолога («Корисні ідіоти Путіна»). Лілія Шевцова, від якої я в захваті, яку я поважаю й ціную, критикувала в цій статті Валдайський клуб і його наївних учасників.
Валдайський клуб і форум у Ярославлі — це, дійсно, «показуха». Відрежисована вистава, в якій прем’єр Путін і президент Медведєв представляють себе Заходу. Проте, на власний подив, я зустрівся там з фантастичними людьми: Кирилом Роговим, В’ячеславом Іноземцевим, Олександром Архангельським, Андрієм Зубовим, Володимиром Рижковим. Це лише декілька прізвищ, весь список набагато довший.
Мене вразила гранично відверта розмова про минуле Росії, а особливо про сталінізм. Звісно, були й такі росіяни, які намагалися релятивізувати цю історію, навіть виправдати її. Але більшість говорили чесно й сміливо — як про історію, так і про політику нинішнього уряду. Різкіше нападали на прем’єра Путіна, ніж на президента Медведєва. Серед учасників дискусії були й критики, й захисники, й люди, котрі пов’язують з процесами, що відбуваються в Росії, обережні надії.
Я особисто боюся потрапити під вплив такого мислення, що хоч би що зробили Путін або Медведєв — це лише «показуха». Я пам’ятаю дебати часів Горбачова з російськими емігрантами 80-х років і з елітою польського підпільного руху. Я чув, що перебудова — це «показуха» для Заходу. Так само вважала й польська комуністична номенклатура. Проте, коли я читав радянські газети, в мене складалося враження, що мова змінюється, а разом з нею змінюється дійсність. Перебудова почалася з декорацій, але в реальності (на відміну від театру) декорації, врешті-решт, починають жити власним життям.
Коли найзавзятіші члени партії зрозуміли, та справа не лише в зміні декорацій, вони почали закликати до відмови від політичного курсу Горбачова, як у знаменитому тексті Ніни Андреєвої «Не можу поступитися принципами». Але в результаті комунізм програв, і ніхто не хоче його відновлення. СРСР розпався, й ніхто не хоче його реставрувати. Зокрема й Путін, хоча він заявляв, що це була найбільша геополітична катастрофа XX століття.
Зараз не зрозуміло, куди рухається Росія. Можна з легкістю стверджувати, що Сергій Караганов, коли він пише, що «Росія — це велика Катинь», не викликає довіри, оскільки ще два роки тому він переконував нас у Варшаві, що Катинь — це лише епізод, який з маніакальною наполегливістю згадують поляки. Але Росія дійсно є великою Катинню, й ідея увічнити пам’ять російських жертв сталінізму заслуговує на підтримку. Незалежно від того, хто це говорить і чим він керується.
Ленін казав, що чим гірше російській державі, тим краще для революції. Я противник такого способу мислення. Я вважаю, що чим гірше, тим гірше, а чим краще, тим краще. Тому варто спостерігати за тим, що відбувається в Росії й розмовляти про це. Відмова від діалогу суперечить тій філософії, якою супроводжувалося будівництво демократії в Польщі.
СТАЛЕВИЙ ПОГЛЯД ПУТІНА
У рамках засідання Валдайського клубу в нас відбулася зустріч з губернатором Петербурга Валентиною Матвієнко. Ми почули, як на комсомольських зборах, що в Росії все йде якнайкраще. Проте Медведєв відкрито сказав, що країна тримається на високих цінах на нафту й газ, і невідомо, що буде, якщо це закінчиться. Якщо це каже президент, це чує кожен, хто хоче слухати.
У Росії є реформаторський потенціал — таким є мій висновок з розмов з росіянами. Певна річ, зараз не зрозуміло, хто керував би цими реформами — прем’єр Путін, президент Медведєв? А може, хтось зовсім інший? Адже в Росії залишився страх перед реформами, які в 90-ті роки асоціювалися зі злиденністю, корупцією, мафією, хаосом.
У Ярославлі президент відкинув популярну ідею, що Росія могла б піти китайським шляхом. Один з провідних демократів сказав прямо, що якби Росія пішла китайським шляхом, то мера Москви та його дружину слід було б розстріляти, як розстріляли мера Шанхая. Хтось інший казав, що якщо є бажання будувати імперію за китайським зразком, то слід покінчити з поїздками у відпустку в Альпи або відправленням дочок на навчання до Бостона. Хтось нагадав, що, всупереч загальному переконанню, НАТО й Захід Росії не загрожують. Реальна ж загроза — це ісламський тероризм, а потенційна — Китай.
Я розумію сенс застережень моїх російських друзів від поїздок на Валдай і до Ярославля. Я теж побоювався, що піддамся маніпуляції свідомістю й моя поїздка зведеться до фотографії з прем’єром Путіним. У Москві ми зустрічалися з главою російського МЗС Сергієм Лавровим. Він тепло висловлювався про Польщу, був напрочуд щирим. Проте це не була мова справжнього діалогу, я відчував тон імперського, радянського самодержавства (наприклад, у темі Кавказу та Придністров’я). Росія знає, чого хоче, казав, здавалося, Лавров, і або ми приймемо ці умови, або уряд Росії почне говорити іншою мовою. Це моя інтерпретація, я б хотів, щоб вона виявилася помилковою.
З Москви нас відвезли до Сочі в резиденцію прем’єр-міністра Росії. Приймали нас там з усіма почестями. Під час чудової вечері у величезному залі Путін привітав присутніх і надав слово. Він був у чудовій формі — розслаблений, дотепний, одягнений у спортивному стилі. Він відчував свою силу. На тему вуличних демонстрацій опозиції він висловився зневажливо й презирливо, я слухав це із сумом.
Перші чотири запитання, швидше за все погоджені заздалегідь, знімало телебачення. Потім журналісти вийшли. Більшість висловлювань іноземних гостей, звісно, плавали у вазеліні. Я слухав це з неприємним відчуттям. Тут Лілія Шевцова була права, але вона помилилася в тому, що стосувалося російських голосів. У Сочі росіян не було, але на зустрічі Валдайського клубу вони говорили багато, розумно й цікаво. Це не був театр — це говорили живі люди, що переймаються долею Росії.
З Польщі крім мене був колишній прем’єр Лешек Міллер. Усе, що він говорив, було тверезо й розумно. Я спочатку запитав Путіна про справу Хімкінського лісу, вирубування якого під автостраду збентежило російську громадськість. Він відповідав компетентно, але в дусі статті Юрія Лужкова, тоді ще мера Москви, опублікованої того дня в «Российской газете»: немає сенсу розмовляти з авантюристами.
Потім я запитав про Михайла Ходорковського, бізнесмена, який, щойно почав проявляти політичні амбіції, сів буцімто за фінансові махінації. Це зробило мене на один день знаменитим серед московської ліберальної інтелігенції. Я відняв у Путіна головну роль. Такого запитання він не чекав. Я побачив його гримасу й сталевий погляд. А потім пролунала його шалено емоційна відповідь, що в Ходорковського на руках кров, оскільки його охоронець вбивав людей, за що був засуджений.
Потім британський аналітик поставив Путіну запитання про демонстрації опозиції, які жорстоко розганяє влада. Відповідь мене знову засмутила. Російський прем’єр-міністр говорив, як Єжі Урбан (колишній прес-секретар комуністичного уряду Польщі. — Прим. пер.) під час військового стану: що опозиція не має значення, а влада битиме демонстрантів дубиною по голові, доки вони порушуватимуть адміністративні заборони. Проблема в тому, що влада не погоджується на проведення цих демонстрацій.
ГРОМАДСЬКИЙ ПОРИВ
Чому я запитав про Ходорковського? Тому що не можна провести модернізацію без демократизації. Важливо, щоб влада викликала довіру. У 80-ті роки тестом на довіру до Горбачова був його дзвінок до Горького, де перебував у засланні дисидент Андрій Сахаров. Зараз весь світ дивиться на Ходорковського. Поки він не вийде на свободу, російського прем’єра вважатимуть лідером, для якого важливіше особиста помста, ніж державний інтерес.
Зрозуміло, я виступаю за поступовий шлях Росії до демократії. Медведєв заявив, що умовою для демократії в Росії є захист прав людини за будь-яку ціну. Він говорив, що демократія не прийде ні зверху, ні із заходу, а лише знизу. Приклад цього для мене — громадський порив на захист лісу в підмосковних Хімках. Я познайомився з Євгенією Чиріковою, котра очолила цей протест. Це чудова дівчина, дитя перебудови, обличчя нової Росії. Якщо в Росії з’являться тисячі таких людей, то країна досягне демократії. Я сказав це в інтерв’ю «Новой газете»: або громадянське суспільство, або громадянська війна.
Росіяни усвідомлюють кризу: Росія опинилася на перехресті. Звідси акцент на модернізацію й десталінізацію. Звідси поворот до Заходу — досі лише на словах. Але Росія, яку я бачив — це Росія відвертих дебатів. Багато хто вважає, що конфлікт між президентом і прем’єр-міністром Росії — це ілюзія, гра в поганого й доброго поліцейського. Я не знаю, як це насправді, але я бачу, що вони чітко по-різному розставляють акценти.
Путін говорить, що демократія — це те, що є. Він говорить це жорстко, хуліганською мовою. Це справляє враження, що він не вірить у демократію: ні в Росії, ні на Заході.
Медведєв говорить інакше: що демократія — це процес. Що зараз демократії стало більше, ніж п’ять років тому, що можна сприйняти як закамуфльовану шпильку в бік Путіна.
Але я переконаний, що існує конфлікт між оточенням Путіна та Медведєва. Від людей прем’єра я чув прямо, що Росією керуватиме Путін, а будь-які інші варіанти — це фантазії. Інші говорять, що це прямий шлях до катастрофи Росії. Якщо Москва не здійснить повороту, вона потоне в стагнації.
Тому слід з доброзичливістю дивитися на тих, хто хоче модернізувати, тобто демократизувати Росію. В одній зі своїх статей В’ячеслав Іноземцев написав, що зараз бути за модернізацію, означає бути демократом. Я не знаю, що буде, але я тримаю кулаки за тих, хто хоче змінювати Росію на краще, тобто розширювати сферу демократії.
У Польщі перед виборами ми до останньої хвилини не знаємо, хто переможе. У Росії це відомо за місяць до голосування. Тому я вважаю, що я приїхав до Москви з демократичної країни. Демократії в Росії зараз немає, а є м’який, ліберальний авторитаризм. Але в Росії є демократи. Неможливо уявити собі демократичну країну без демократів. На цьому грунтується мій оптимізм. А як польський патріот і антирадянський русофіл, я бажаю Росії всього найкращого.
