У Вашингтоні —100 градусів спеки за Фаренгейтом (+37оС) і майже стовідсоткова вологість. Колишній ветеран війни зітхає: «Майже як у В’єтнамі». Америка продовжує воювати — бойові дії в Афганістані тривають довше в’єтнамської війни — близько дев’яти років, кількість жертв — 1 116 американських військовослужбовців, ціна операції — 400 млрд. доларів. Пентагон нагадує фортецю в облозі: військова поліція в новій темно-сірій уніформі проводить прискіпливу подвійну перевірку візитерів, вимагаючи додаткових (крім паспортів) документів з фотографіями. У кабіну ліфта легко вскакує молодий русявий підполковник у жовтувато-плямистому камуфляжі й, почувши українську мову, сміється: «Я був в Україні. У Криму, тоді, коли нам зірвали спільні навчання».
Ми теж сміємось, наче почули дотепний жарт. Підполковник зникає в довжезному коридорі, схожому на художню галерею, завішану картинами із зображенням бойових літаків ВВС США. Ми прямуємо в інший бік.
Ми — Борис Тарасюк, лідер Руху, екс-міністр закордонних справ, голова комітету з європейської інтеграції Верховної Ради України, Валерій Чалий — керівник міжнародних програм Центру ім. О.Разумкова, донедавна заступник міністра закордонних справ України, чи не єдиний з українських чиновників, який добровільно(!) подав у відставку на знак незгоди з зовнішньою політикою нового керівництва України, і автор цих рядків — член Народного комітету захисту України.
Наш американський маршрут пролягає через Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Філадельфію, Клівленд, де ми зустрічаємося з членами українських громад. Головним пунктом програми є Вашингтон. Нас приймають на достатньо високому рівні у таких поважних урядових установах, як Рада національної безпеки США, державний департамент, міністерства оборони й енергетики, сенат США, слухають на засіданнях Атлантичної ради США і Американсько-української бізнесової ради. Всюди відчувається неприхований інтерес до процесів, що відбуваються в Україні. Наші зустрічі вписуються в контекст підготовлюваної в той час поїздки Гіларі Клінтон до Києва.
Задихаючись від небувалої спеки, переборюючи втому та сонливість, ми намагаємося представити слухачам об’єктивну інформацію щодо подій в Україні, які призвели до кардинальної зміни зовнішньополітичного курсу держави і є, на наш погляд, стратегічно небезпечними і політично незбалансованими.
ТАБЛЕТКИ ПО-КИЇВСЬКИ
Незважаючи на «перезавантаження», що триває, відносин США із Росією (саме готувався візит президента РФ Д. Медведєва до США) і виразне падіння інтересу адміністрації Обами до подій у Центральній і Східній Європі, нам здалося, що Сполучені Штати прокидаються після впливу снодійних таблеток по-київські під назвою «демократична перемога Януковича на президентських виборах», «стабілізація», «розрядка відносин України з Росією», «формування владної вертикалі». Особливо заспокійливою виявилася таблетка під назвою «збагачений уран», піднесена В. Януковичем Б. Обамі на квітневому саміті з ядерної безпеки, — крок, на який не зважився ні Л. Кучма, ні В. Ющенко. Цей подарунок — чи не єдине «досягнення» Обами на саміті — урочисто трактувався американською стороною як велике досягнення, наче жалюгідні 90 кг українського урану, необхідні нам для наукових досліджень (і це на тлі 68 тонн збройного плутонію, накопиченого США і Росією!), здатні врятувати світ від грізного сповзання до неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї (КНДР, Пакистан, Іран). Бідна Україна знову продемонструвала слабкість і запобігливість заради отримання перепустки до Білого дому на 30 хвилин.
Між тим, поки Вашингтон перебував у стані приємної байдужості до українських справ (за президента Обами Україна просто зникла з радарів Білого дому), у країні, яка обіймає стратегічне положення у Центрально-Східноєвропейському регіоні, відбувалися події, які згодом увійдуть до підручників геополітики, стануть предметом досліджень істориків і стратегів як приклад того, як можна шляхом добре спланованої спецоперації блискавично захопити владу в роздертій протиріччями країні та змінити її курс на 180 градусів.
Не виключено, що адміністрацію Обами цілком задовольняє ця драматична зміна курсу, за якої Україна повністю підпадає під економічний, політичний, військовий і, можливо, ідеологічно-релігійний контроль Москви (чим не блискучий приклад «пакетної оборудки» в рамках американсько-російського «перезавантаження»: ви нам ілюзорне сприяння в Афганістані та Ірані, ми вам — реальне домінування і повний контроль над пострадянським простором). Але важко уявити, що політична еліта Вашингтона буде щаслива, зрозумівши, якою ціною досягнута ця оборудка і, особливо, які наслідки в майбутньому вона принесе.
Ми намагалися донести до вуха можновладців США прості, але важливі наступні істини.
1. Україна, номінально стратегічний партнер США, в результаті грубого порушення В. Януковичем Конституції та ряду законів і прийняття волюнтаристських рішень нового керівництва відмовилась від євроатлантичного курсу і перспективи членства в НАТО, зафіксованого в ряді офіційних документів і добровільно (?!), взамін на невідповідні економічно-газові преференції, стала на коліна перед Москвою, вперше з часів УРСР повернувшись у сферу її впливів. Дедалі частіше спостерігаються ознаки «путінізації» внутрішньої політики України.
2. Так звана стабілізація, що так милує слух і око ряду політиків у США та Європі, на відміну від стабілізації в демократичних країнах, заснованої на переговорах, пошуках компромісу та кінцевому консенсусі, є стабілізацією грубого адміністративного тиску, поліцейських репресій, наступу на свободу преси і різного обмеження впливів опозиції — аж до її повного придушення. Така «стабілізація», що прикривається димовою завісою лицемірних заяв про підтримку демократії в Україні, суперечить Конституції і законам держави, а також основоположним українсько-американським документам.
3. Формування єдиного політико-військового простору Росії та України призведе до різкого порушення стратегічного балансу в Європі. Під час виступу в Атлантичній раді США я нагадав слухачам безсмертну формулу Зб. Бжезинського: «Без України Росія ніколи не стане імперією. З Україною, підпорядкованою, упокореною, Росія автоматично перетворюється на імперію». Не знаю, чи автор цієї формули — престарілий, але ще бадьорий професор Бжезинський, який сидів у першому ряду і мило привітав нас, був щасливий від того, що неочікувано збувається його пророцтво...
4. Багато українських, російських і американських експертів із зовнішньої політики переконані, що США «здали» Україну в рамках політики «перезавантаження» з Росією — незважаючи на палкі запевнення віце-президента США Дж. Байдена, зроблені 2009 року в Києві: мовляв, «Сполучені Штати не погодяться з існуванням сфер упливу». Не знаю, що подумав старший радник віце-президента США Байдена, який був присутній на одній із зустрічей з нами, але американські обіцянки виявилися безсилими супроти жорстокої реальності пакту Медведєва—Януковича. Хочу зазначити, що учасники нашої невеличкої делегації — досвідчені дипломати і державні діячі — під час зустрічей неодноразово підкреслювали:
— наша опозиційна діяльність ведеться виключно в конституційному полі, є відкритою і легальною; ми категорично відкидаємо шкідливий принцип «чим гірше для країни, тим краще для опозиції»;
— ми виступаємо за всебічний розвиток і посилення українсько-американського стратегічного партнерства, але воно обов’язково має ѓрунтуватися на спільних цінностях — таких, як права людини і свобода слова, і на беззаперечному пошануванні верховенства права (rule of low), як це зазначено в спільних документах, під якими стоїть підпис української сторони. Сьогодні, коли Україну вштовхнули в сферу геополітичних інтересів Росії, особливо важливим є збереження американського маршруту зовнішньої політики України. Але ми виступатимемо проти фіктивного співробітництва у стилі «потьомкінських деревень», проти випробуваної радянської практики формальних, для «галочки», контактів на закритому державному рівні, представленому таємниче мовчазними офіційними держимордами. Ми — за відкритість, за всебічний розвиток контактів на рівні громадянського суспільства.
Хочеться сподіватися, що в Америці почули наші голоси.
РІЗНОГОЛОССЯ У ВАШИНГТОНІ
Хоч як це дивно, існує певна подібність між Україною і США: поглиблюється розкол всередині американського суспільства між червоними (республіканці) й синіми (демократи) штатами, між різними групами населення. Елан Абрамович у книзі «Зникаючий центр» стверджує, що група виборців-центристів з середини 1980-х років зменшилася з 41 до 28 відсотків, натомість зросла кількість лівих і правих екстремістів.
Погляди Барака Обами розцінюються багатьма в США як «комуно-соціалістичні» або принаймні як ідеологія людини «третього світу», яка вважає Америку джерелом усіх негараздів у світі й прогинається перед іноземними лідерами з почуття провини. Політика Обами користується підтримкою лише 46% опитаних американців: роздратування виборців підсилює факт глобальної екологічної катастрофи, що розігралася на глибині 1,5 км від поверхні моря у Мексиканський затоці, коли внаслідок вибуху на платформі «Брітіш Петролеум» продовжується витікання нафти (вже витекло понад 100 млн. галонів) і забруднення водного басейну і пляжів ряду південних штатів. Президенту США закидають бездіяльність, небажання звернутися до міжнародного співтовариства по допомогу, нездатність ефективно керувати кризовою ситуацією. В країні не вгамовується економічна криза, а рівень безробіття в багатьох штатах зашкалює за 10—11%. Зловісним епізодом, що відбувся якраз напередодні візиту Д. Медведєва і привернув увагу всієї Америки, став факт відкритої зневаги бойового генерала Маккрісталла — командуючого військами НАТО в Афганістані — до цивільного керівництва (президент і віце-президент США), що скінчився звільненням непокірного генерала. Експерти вважають, що доля президентства Обами напряму залежить від ходу провальної кампанії в Афганістані, тобто, у кінцевому рахунку, перебуває в руках військових. У Вашингтоні почали пригадувати численні голівудські фантастичні трилери на тему змови військових проти президента США. Хто міг про це подумати в часи Р. Рейгана чи Б. Клінтона?!
І, нарешті, відносини з Росією. На думку впливового порталу Real Clear Politics, «перезавантаження» — це «порожній політичний спектакль, у кращому разі некорисний, а в гіршому — шкідливий, такий, що відволікає керівництво США від пошуку ефективних рішень міжнародних проблем і допомагає підтримати корумпований, авторитарний і, врешті-решт, недружній режим у Кремлі» (ИноCMи.Ru. 28.06.2010). Організація «Зовнішньополітична ініціатива» вважає, що Сполучені Штати сплатили за «перезавантаження» високу ціну, віддавши ключових союзників у Центральній і Східній Європі, а також тих, «хто бореться на вулицях російських міст за права людини» (National Review — ИноСми.RU 27.06.2010).
У наших зустрічах у Вашингтоні брав участь Девид Кремер — колишній високопоставлений дипломат, який у державному департаменті свого часу формував політику США щодо України.
Нині Д. Кремер — старший співробітник Німецького фонду Маршалла в США, незалежний експерт. У своїх останніх публікаціях він звинуватив адміністрацію Обами в тому, що з метою умиротворення Кремля Білий дім змінив своє неправильне гасло — «Росія перш за все» — на зовсім провальне: «Росія — й більш нічого». На думку Кремера, Обама фактично зрадив російських сусідів, які рухались до демократії та сподівалися на США («США кидають сусідів Росії напризволяще». The Washington Post, 16.05.2010). В іншій публікації, що з’явилася напередодні візиту Д. Медведєва у США, Д. Кремер каменя на камені не залишає від нової доктрини закордонної політики РФ, згадуючи іншу — воєнну доктрину Москви, яка змальовує НАТО головним ворогом Росії. Він цитує заклики до «консолідації перебування Чорноморського флоту Росії в Криму (Україна) і настанови щодо підтримки російської мови в ближньому зарубіжжі» («Нова російська позиція залишається антизахідною», The Washington Post 22.06.2010).
Ідеологічною платформою об’єднання всіх антиобамовських сил, які небезпідставно сподіваються відібрати у демократів більшість у Конгресі на проміжних виборах у листопаді 2010-го, стала свіжа книжка відомого республіканця, колишнього спікера палати представників Ньюта Гінгріча «Врятувати Америку». Гасло книжки — «зупинити секулярно-соціалістичну машину Обами». Автор, якого дехто бачить наступним президентом США, пише: «Ліве крило демократів, які сьогодні контролюють Білий дім, палату представників, сенат і багато столиць штатів, віддані секулярно-соціалістичний ідеології, що є чужою американській історії та традиціям. Традиційна Америка цінує важку працю, підприємництво, інновації й кар’єрне зростання, що спирається на особисті заслуги. Однак секулярно-соціалістична машина сама нагороджує своїх членів, карає надто активних, вбиває робочі місця шляхом введення надподатків для малого бізнесу, і навіть експлуатує вашу смерть, обкладаючи податком ваші збереження, які ви хочете передати своїм дітям і внукам... Американці традиційно вірили в американську винятковість — у те, що Америка має особливу місію захищати і поширювати свободу. Для багатьох лівих секулярних соціалістів, однак, лише єдиною винятковою рисою Америки є наша нібито порочність. Вони переконані, що Америка є експлуататором, імперіалістичним агресором... Історично Америка була країною низьких податків, зростання робочих місць, орієнтованою на малий бізнес, суспільством, у якому сім’ї, благодійні організації, місцеве самоврядування та приватний сектор були набагато важливіші, ніж федеральний уряд. Але секулярні соціалісти вірять, що єдиною надійною інституцією є бюрократичний, централізований, всевладний уряд... Секулярно-соціалістична машина, — робить висновок Гінгріч, — несе велику загрозу Америці — як колись нацистська Німеччина або Радянський Союз».
Читаючи ці та подібні тексти й ворожі коментарі до закону про медичне страхування, насилу продавленого Обамою через Конгрес, неважко помітити, як зростає внутрішній розкол і напруження в США, які вони задихаються під тягарем глобального лідерства, двох воєн, фінансової кризи та фрагментації колись єдиного суспільства.
А втім, сподівання на швидке падіння Америки, що їх плекають певні світові кола, марні.
США є та залишатимуться у ближчому майбутньому найбільшою світовою потугою, незважаючи на безпрецедентне зростання ролі Китаю. Навряд чи збудуться марення російських неоімперіалістів «вичавити» Америку з Європи за допомогою уявного союзу Німеччини, Росії, Польщі й (якщо запросять північні сюзерени) України. Тому немає іншої альтернативи для української зовнішньої політики, ніж зміцнення співробітництва зі Сполученими Штатами — тільки на чесних засадах по-справжньому стратегічного партнерства, без спроб обдурити партнера, «збути» йому гнилий товар авторитаризму під обгорткою «демократії по-українські», підмінити принципи, цінності й закони «понятіямі».
УКРАЇНСЬКА АМЕРИКА ГНІВАЄТЬСЯ
Зустрічі з численними і впливовими представниками української діаспори показали, що в її середовищі стрімко зростають настрої тривоги за долю України й неприйняття дій нового режиму, особливо в сфері гуманітарній (мова, культура, історія). Завдяки інтернету члени української громади добре поінформовані щодо подій в Україні. Велику популярність мають публікації в газеті «День», журналі «Український тиждень», на сайті «Українська правда». Мені приємно було побачити передруки своєї статті «Влада темряви» («День», травень 2010 р.) українською та англійською мовами в діаспорних газетах.
Ми мали змогу вислухати багато дошкульних запитань і почути думки щодо нездатності українців об’єднатися та закиди щодо провальної політики В. Ющенка під час його президентства. Навряд чи Вікторові Андрійовичу варто ближчим часом з’являтися на зібраннях української громади в США... Велика частина запитань стосувалася членів української опозиції — як, яким чином вона збирається протидіяти брутальній силі нового антиукраїнського режиму. Особливо обурили наших співвітчизників за кордоном цинізм і порушення закону України Януковичем, коли той у Брюсселі заперечив Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид українського народу. Нам передали документи Світового конгресу українців («Меморандум про важливі питання, що стосуються України та української діаспори» від 17.06.2010) та Союзу українок Америки («Відкритий лист до Президента України» від 14.06.2010), в яких авторитетні організації діаспори висловлюють занепокоєння з приводу ряду проблем, таких, як загроза втрати контролю над стратегічно важливими галузями України, угода про перебування Чорноморського флоту, відмова України від вступу до НАТО, впровадження de facto другої державної мови в Україні, порушення людських прав і основних свобод, ігнорування прав жінок (тут безперечним чемпіоном став п. Азаров, антижіноча настанова якого, виявляється, порушує не тільки ст. 24 Конституції України, а й Пекінську декларацію 1995 р. щодо участі жінок у політичному житті), Голодомор-геноцид українського народу, встановлення пам’ятника Сталіну в Україні, порушення людських та національних прав українців Росії, питання освіти, право на мирні зібрання (спроба влади порушити зобов’язання країн — учасниць ОБСЄ) та інші.
Нова влада, звісно, може і, скоріше за все, таки ігноруватиме ці заяви і звернення, вважаючи, що українські організації маловпливові, тож можна і не звертати уваги на їхні протести. І це буде велика помилка донецьких можновладців, які навряд чи розуміють силу зв’язків і ступінь впливу української діаспори в США та Канаді на членів Конгресу і парламенту, адміністрацію та уряд цих країн. За останні 10—12 років українська громада суттєво змінилася і зросла за рахунок четвертої хвилі нових іммігрантів. Стара — третя — хвиля, що складалася переважно з членів ОУН—УПА, поступово відходить у вічність, але її спадщину успішно засвоюють нові прибульці на Американський континент з України, яких уже не звинуватиш у незнанні реалій українського життя.
Те, що так добре розуміли Л. Кравчук, Л. Кучма і В. Ющенко, не хоче (чи не може?) зрозуміти В. Янукович, який став президентом лише однієї частини України, помінявшись у цьому ролями з В. Ющенком. Можливо, історики згодом встановлять подібність президентів Дж. Буша, В. Ющенка, В. Януковича і Б. Обами — які стали президентами лише частини своїх країн, змарнувавши можливість бути батьками цілої нації. Переконаний, що ця неповнота президентства стала (чи стане) причиною краху названих осіб.
...Американський маршрут показав, що навіть у винятково складних геополітичних умовах та внутрішньодержавній ситуації, в якій Україна опинилася з початку 2010 року, ще не все втрачене. Стрімкі сюжети історії можуть принести не одну несподіванку.
поки що недавній візит державного секретаря США Г. Клінтон до Києва може стати свідченням, що адміністрація у Вашингтоні стала прокидатися від зимово-весняної сплячки і врешті-решт об’єктивно оцінить ситуацію в Україні та зважить усі плюси й мінуси «перезавантаження» в Центрально-Східноєвропейському регіоні.
