Сенатор Джон Маккейн є справжнім американським героєм. Він був хоробрим авіатором із чудовим військовим послужним списком. На відміну від так званих яструбів, які особисто уникали служби на в’єтнамській війні, та без вагань відправляли молодих американців на війну в Іраку, життя Маккейна не розходиться з його переконаннями. У сенаті, підтримуючи політику президента Буша ведення війни в Іраку, він був готовий стати на захист своєї незалежної думки з таких питань, як проведення кампанії фінансових реформ і зміни клімату.
Тому, коли, будучи кандидатом у президенти, Маккейн заявляє, що у разі свого обрання він прагнутиме співпраці й консенсусу з демократами та незалежними кандидатами, йому можна вірити. Зрештою, саме так він поводився, коли був сенатором. І не було жодних сумнівів у тому, що він повинен був використовувати цей підхід під час вибору свого товариша по виборчому списку. Його друг, сенатор Джозеф Ліберманн, колишній демократ і яструб іракської війни, мабуть, мав бути найбільш вірогідним претендентом.
Ми знаємо, що сталося. Безсумнівно, бачачи, що його виборча кампанія перебуває у стані глибокої кризи, Маккейн звернувся по допомогу до правих, включаючи затятих фундаменталістів правого крила своєї власної партії. У результаті на національній сцені з’явилася губернатор Сара Пелін у всеозброєнні своїх здібностей до риторики.
Незалежно від того, що ще можна сказати про погляди губернатора, ніхто не може назвати вибір «хокейної мами» з Аляски сміливою пропозицією для досягнення консенсусу. Вона була обрана, щоб запозичити жаргон у коментаторів і активізувати партійну основу, яка складається переважно з прихильників жорсткого курсу, що недовірливо ставляться до браку ентузіазму в Маккейна з таких питань, що надихають їх, як креаціонізм і заборона абортів.
Згідно з розрахунками керівників кампанії Маккейна, політик зі сторони з консервативними поглядами знайшов би відгук у білих виборців з представників робочого класу. Крім того, жінка як віце-президент могла б привабити певну кількість прибічників, розчарованих невдачею сенатора Гіларі Клінтон у її передвиборчих перегонах із сенатором Бараком Обамою за право виставити свою кандидатуру від демократичної партії.
Поки що вибір Пелін, скоріш за все, окупається. Питання про її небезхмарне минуле відкладене вбік; її недосвідченість оцінюється як достоїнство; будь-яка критика відхиляється, розцінюючись як дискримінація за статевою ознакою.
Як людина, котра має досвід проведення передвиборчої кампанії у британській політиці, я можу вказати три важливі пункти, про які мають пам’ятати демократи.
По-перше, Пелін не претендувала на пост президента. Складно уявити, що їй би вдалося вижити під час партійної виборчої кампанії. Вона б нічого не змогла протиставити вимогам, що пред’являються учасникам багатомісячних виборчих кампаній. Але ніхто, здається, і не має наміру роздумувати про небезпечну відсутність у неї кваліфікації, коли вона вже за крок від Овального кабінету.
По-друге, саме на Маккейна повинні кидатися демократи. Він буде президентом, а не губернатор Аляски. Саме погляди MакКейна у галузі економіки та зовнішньої політики, а не погляди Пелін на теорію Дарвіна і недоліки сексуального виховання, стануть мішенню для критики.
Економіка не є сильною стороною Маккейна. Він наводив докази на захист основ американської економіки під час фінансового обвалу на Волл Стріт. Рішення Мак Кейна — це радше політика Буша: зниження податків для багатих плюс обіцянки приборкувати витрати на громадські потреби. Наскільки це все заслуговує довіри?
Республіканці за правління Буша перетворили величезні профіцити на колосальний дефіцит. Іпотечна криза та складнощі з отриманням кредитів призвели до необхідності надання допомоги банкам, націоналізації фінансування будівництва та страхування. Америка має стримувати сімейні та бюджетні витрати, аби скоротити розміри боргів і позик.
Усе це нелегко здійснити, коли багаті стають ще багатшими, насолоджуючись періодом найзначніших витрат із миті «буйних двадцятих», тоді як середній прибуток по країні не міняється ось уже третій десяток років поспіль. Соціальній справедливості немає місця навіть в Америці, на землі рівних можливостей.
Увійшовши до кабіни для голосування в листопаді, американці голосуватимуть за «культурні війни» — проблеми сексу і зброї — або на підставі того, чи можуть вони дозволити собі виплатити свої іпотечні кредити.
Що стосується зовнішньої політики, то саме Обама правильно зауважив, що Америка повинна переорієнтувати основні військові операції з Іраку на Афганістан. Його противник спершу висміяв те, що незабаром стало банальною істиною. В «Аль-Каїди» все ще є спільні з «Талібаном» бази на афгано-пакистанському кордоні. Дієвим заходом їхньої заборони й викорінення стала б ефективна воєнна кампанія у провінції Гільменд, у Північному та Південному Вазірістані та небезпечних районах між афганськими плантаціями опіуму і медресе в Пакистані.
Підсумовуючи вищесказане, якщо Америка хоче змін, навіщо голосувати за програми кандидатів, які ввібрали в себе всі підходи, властиві рокам правління Буша, і які копіюють окремі причини непопулярності та провалів, від сліпого фанатизму прибічників і нападів на здоровий глузд і науку до відмови дослухатися до думки іншої частини людства, керуючись гаслом «Америка — перша»?
Якби я був демократом, то я б віддав Пелін на милість блоггерів, які займаються розслідуваннями. Вибір надто важливий для всіх нас, щоб він починався й закінчувався на ній. Я б повернувся назад до центральних проблем. Саме вони визначатимуть успіх на виборах.
Кріс ПАТТЕН — колишній комісар ЄС із зовнішніх відносин, голова Британської консервативної партії, був останнім британським губернатором Гонконга. Наразі є почесним ректором Оксфордського університету і членом Британської палати лордів.
